**Дар Життя**
Мене звати Богдан, і мені 61 рік. Життя було подорожжю з безліччю злетів і падінь, але зараз я опинився там, де самотність і ностальгія переплелися в одне ціле. Моя перша дружина померла вісім років тому після довгої хвороби, яка повільно забрала її з собою. Я доглядав за нею до останнього подиху, а потім залишився сам у тиші. Мої діти, тепер дорослі і зі своїми родинами, рідко заходять до мене. Раз на місяць вони приносять трохи грошей та ліків і поспішають іти. Я не звинувачую їх у всіх є свої клопоти. Але в дощові ночі, коли краплі бють по бляшаних дахах, а вітер пробирається крізь щілини, я відчуваю себе жахливо малим і самотнім.
Минулого року, гортаючи Facebook, я натрапив на Оксану, моє перше кохання зі школи. Я божеволів по ній у юності. У неї було довге розкуте волосся, очі темні, як ніч, і посмішка, яка освітлювала цілий клас. Та саме тоді, коли я готувався до вступних іспитів, її сімя видала її заміж за чоловіка на десять років старшого з півдня країни. Після цього ми втратили звязок.
Сорок років потому доля знову звела нас. Я дізнався, що вона теж вдова її чоловік помер пять років тому. Вона жила з молодшим сином, але той працював у іншому місті і рідко бував вдома. Спочатку ми лише обмінювалися вітаннями. Потім почали дзвонити один одному. Пізніше кави по обіді. І незабаром я вже їхав на своєму старенькому мотоциклі до неї кожні кілька днів, з кошиком фруктів, солодощами та таблетками від болю в суглобах.
Одного разу, напівжартома, я сказав: «А якщо дві старі душі, як ми, одружаться? Хіба це не розвіє самотність?» На моє здивування, її очі наповнилися сльозами. Я поспішив додати, що це лише жарт, але вона ніжно посміхнулася і кивнула. Так у 61 рік я знову одружився зі своїм першим коханням.
**Розділ 2: Весілля**
У день весілля я був у темно-коричневому вишитому сороцю. Вона ж одягла просту білу сукню, волосся було акуратно зачесане, прикрашене невеличкою білою квіткою. Прийшли друзі та сусіди, усі казали: «Ви виглядаєте, як закохані підлітки!» І, чесно кажучи, я так і почувався.
Тієї ночі, коли ми прибрали після бенкету, було вже пізно. Я приготував їй склянку теплого молока і вийшов закрити ворота та вимкнути світло на ґанку. Наша перша спільна ніч те, про що я вже й не мріяв у свої роки нарешті настала. Я увійшов у кімнату. Вона сиділа на ліжку, чекаючи з соромязливою посмішкою.
Я підійшов. Тремтячими руками обережно зняв з неї блузку і завмер. Її спина, плечі та руки були вкриті темними плямами старими, глибокими шрамами, схожими на мапу страждань. Моє серце розривалося.
Вона швидко вкрилася ковдрою, очі широко розплющені, налякані. Я тремтів, коли запитав: «Оксано що з тобою сталося?» Вона відвернулася, голос ламався: «Тоді він був дуже жорстоким. Кричав бив мене Я нікому не розповідала»
**Розділ 3: Безмовний біль**
Я сів поруч із нею, з розбитим серцем, сльози наверталися на очі. Всі ці роки вона мовчала зі страхом, зі соромом нікому не зізнаючись. Я взяв її руку і притулив до свого серця. «Тепер усе добре. Від сьогодні ніхто більше не завдасть тобі болю. Ніхто не має права тебе кривдити окрім мене але лише через те, що люблю тебе занадто сильно.»
Вона розплакалася тихо, тремтячи, її плач лунав по всій кімнаті. Я обережно обійняв її. Її спина була тендітною, кістки виступали ця крихітна жінка, яка витримала стільки. Наша перша ніч разом була не такою, як у молодих. Ми лежали поряд, мовчки, слухаючи цвіркунів у дворі та шелест вітру в деревах. Я гладив її волосся, цілував у чоло. Вона торкнулася моєї щоки й прошепотіла: «Дякую дякую, що показав мені, що ще є хтось, кому я не байдужа.»
Я посміхнувся. У 61 рік я нарешті зрозумів: щастя не в грошах і не у шаленій пристрасті молодості. Воно в руці, яка тримає тебе, в плечі, на яке можна схилитися, і в тім, когось, хто просидить із тобою всю ніч просто щоб почути, як бється твоє серце.
(Текст продовжується аналогічно, з адаптацією всіх подальших розділів під українську культуру.)
