Олеся повернулася з Прилук додому на три дні раніше щоб зробити чоловіку приємну несподіванку. З батьківськими гостинцями в торбах, з важким животиком на шостому місяці, ледве дочекалася приїзду: у маршрутці з Полтави до Києва рахувала ліхтарі, аби швидше побачити рідний дім. До будинку залишалося якихось десять хвилин пішки.
Руки аж німіли від застиглих банок із варенням, домашнього сала, яблук, покладених братами. Спина боліла так, що хотілося одразу впасти на траву біля зупинки. А всередині життя під серцем невдоволено копало. Поставивши торби на потрісканий київський асфальт, я видихнув важко треба було перепочити.
Не витримавши, набираю свого Петра.
Петрику, привіт, ледве прошепотіла я, коли він нарешті взяв слухавку.
Олесю? Що трапилося? вловив у голосі тривогу.
Та все добре. Я вже приїхала. Сиджу поруч із нашим під’їздом. Прийди, допоможи мені з торбами, дуже важкі, мамка всього-усякого напхала
Чую несподівану паузу.
Ти тут? Вже на зупинці? А чого ж не попередила? Ми ж казали на пятницю! сполотнів Петро.
Хотіла сюрприз зробити, ледь не образилась я. Ти не радий, чи що?
Він зам’явся, голос піднявся:
Олеся, не йди додому зараз! Насправді, можна я тебе попрошу? Піди по дорозі до цілодобового магазину за рогом, купи мясця, доброго яловичого. Я відпросився сьогодні з роботи, думаю обід сам приготувати. Все, як ти любиш борщ зі справжнім мясом!
Петь, ти мене чуєш? Я з величезними торбами, вагітна, ледь тримаюсь, іти ще в магазин?
Та там кілька хвилин, попроси когось підсобити, або по трішки! Я все підготую!
Я дивилась на свої почервонілі пальці, відчуваючи образу десь глибоко. Але наче вирішила, що спробую: “Може, справді хоче здивувати”
У цілодобовому зі мною ледве не плакала касирка бачила, як важко мені котити візок із яловичиною та сіткою картоплі. Вийшовши з магазину, телефоном ще раз набрав Петро:
Вже купила все? Я зараз спущусь, весело запитав.
Я вже на лавці біля підїзду. Давай швидше!
Сиди там, Олесю! Ще десять хвилин! Не заходь, сюрприз не готовий!
Сіла я. Торби поруч, живіт як камінь, а в душі вариться розпач: “Невже квіти чи вечеря при свічках?” Минає десять хвилин, двадцять На 35-й Петро прибігає з футболкою на виворіт, волосся стирчить, пахне від нього «Доместосом»…
Сидиш? Ну, ходімо, буде тобі сюрприз!
У квартирі запах хлорки й освіжувача на повну силу. Всі речі акуратно складені, підлоги вимиті, у ванній блищить кахель, посуд ніде не валяється.
Ну? Я старався, сяє Петро, як золота гривня.
Я дивлюсь на нього і ледве шепочучи питаю:
І це все?
Як «все»? Олено, я три години тут все мив, попід батареями, під диваном! Я хотів, щоб ти зайшла в ідеальний дім!
Через це ти залишив мене мерзнути під підїздом і торби в магазин тягти?
Я ж хотів як краще! Хіба ні? Ти завжди бурчиш, що я не допомагаю А тепер ось!
В мені закипіло:
Петре, мені треба було, щоб ти руку мені подав і додому завів, а не щоб ти відбілювач унітазу втирав!
Він роздратовано кинув ганчірку:
Та ти невдячна! Хочеш, щоб все сам, а як зроблю теж погано! Я тут з пятої ранку не сплю, старався для тебе, а ти Лише себе жалієш!
Я ледь стримала сльози:
Твоя чистота мені зараз до одного місця! Я замерзла, ніг не чую, дитину під серцем ношу, а ти мене змусив по магазинах мотатися
Ну да, тобі не вгодиш! Дивись, яка чистота, наче на Великдень! Інша б тішилася, а ти тільки ниєш
А мені потрібен не ідеальний плінтус, а чоловік поруч…
Петро кричав, я у сльозах вийшла на кухню. Він за мною:
То м’ясо готувати, чи вже на зло мені голодна ходитимеш?
Не треба нічого готувати. Я лягаю.
Так і треба! хлопнув дверима.
Я давно вже такого болю не знала. Дивлюся у дзеркало: бліда, очі червоні У голові лише: “Ось так закінчуються ілюзії”.
Згодом я зібрала речі й повернулася до батьків у Прилуки. Дзвонять родичі, свекруха слізно просить не сваритись, Петро телефонує, щось просить і клянеться. Але я твердо знала: такий чоловік не мій. Мені не потрібен той, для кого чиста хата важливіша за мене і нашу малечу.
Моя головна наука на все життя підтримка і увага важливіші за відбілений унітаз. А берегти себе і дитину найперше, що має робити кожна українська жінка.
