Ця хатка відразу мені сподобалася. Невеличка, охайна, меблі всюди радянські, навіть стінка югославська з кришталем була. Килим на стіні, чайник піддимлений на плиті, та холодильник «Дніпро» старий у кухні. Ще й радіо в кімнаті висіло. Старе радіо, звідки «Промінь» віщав. Тепло так віщав. З тріскотінням, з легким шипінням, зі старими піснями. Телевізора не було, та я й не сумував.
Прийду додому після роботи, радіо голосніше ввімкну, та на кухні чайник на вогонь покладу. Потім наливаю окріп у глечик, вдихаю пахучий пар і стою біля вікна, на вулицю дивлюся. Радіо базікає, а я на вулицю дивлюся. На небо темно-синє, на бліді й розмиті цяточки зірок, на місяць кривий. І мовчу. З ким мені розмовляти? Самотній я у цій хатці жив. Так і жив, поки з новим сусідом не познайомився. Тарасиком його звали. Гарний хлопчина.
Тоді я з роботи повернувся пізно. Цілий день біля верстата, аж спину ломило, а ноги були мов ватні. Заходжу на кухню, а він сидить. Тарасик. Сидить і дивиться на мене. Спочатку хотів обуритися, та ременем його вголос, а він як гляне своїми блискучими очима — я й руку опустив. Чайник на вогонь поставив і поруч сів. Я на нього дивлюся, а він на мене. І не йде. Просто мовчить.
Налив собі чаю, печива з пакета дістав і на стіл поклав. Тарасик аж шию витягнув, як побачив солодощі. Я йому одну печеню простягнув, а він понюхав, чемно відвернувся і сидить, радіо слухає. Послухали ми новини, дізналися, що у світі діється, а потім я спати пішов. Тарасик на кухні залишився, радіо слухати. Лише вранці кудись подівся. Справ, мабуть, своїх. Мене ж завод чекав і вірний верстат, а чим він займався, я й не знав. Він лише ввечері повернувся, коли я додому прийшов і на стіл торбу з крамниці поставив. А там — в’ялена таранька, глечик з холодним пивом і вівсяне печиво. Так і стали разом жити. Я й Тарасик.
Прийду я додому, пиво з глечика наливаю, тараньку чищу і сиджу з Тарасиком базікаю. Він не пив, куди йому. Лише слухав і мовчав. Лише іноді, коли я надто розпалювався, починав по кухні ходити. Туди-сюди. Походить, заспокоїться і знову за стіл. Сяде і дивиться своїми блискучими очима. Слухає. А мені добре. Побалакав, вилив усю гіркоту з себе, і на душі відразу легше. Тарасик знав це, тому й мовчав.
А ще він радіо слухати любив. Особливо старі пісні. Бувало, прийду я з роботи, а Тарасика на кухні нема. Увімкну радіо, тільки чайник на вогонь покладу, обернуся — а Тарасик уже тут. Сидить, слухає і дивиться своїми блискучими очима. І йому добре, і мені теж. Поїмо, радіо послухаємо і до пізньої ночі розмови ведемо. Про все я йому розповідав. Що нового на заводі, яке залізо привезли, як Онисько мало не потрапився п’яним. Та й про минуле життя теж розповідав. Тарасик уважно слухав. Мовчав, очима блищав і слухав. Гарний хлопець. Особливо любив слухати про те, як я служив.
Ох, про все я йому розповів. І як молодим на фронт потрапив, як мало в полон не взяли, як танки горіли, розповідав. Про гарячу кашу говорив, про контузію свою. А Тарасик слухав. Розумний він був. Не кожен мовчанням розмову підтримає, а Тарасик міг. Розповідаю йому про своїх друзів, товаришів, сльозу скупую втираю, а він подивиться так жалісно, до руки торкнеться — і відразу легшає. Пощастило мені з сусідом. Любив я його, а він мене любив. Не любив лише, коли я п’яний додому приходив. Подивиться осудливо й відвернеться. Навіть радіо йому цікавим ставало.
Напився я одного разу з мужиками, а коли додому прийшов, Тарасик, побачивши мене, одразу в кімнаті сховався. Соромно мені стало, що горілкою минуле своє заливаю, а не з ним ділюся, як раніше. Прибрав пляшку в холодильник, радіо ввімкнув і цигаркою диміти почав. Сумно мені стало, а коли сумно було, Тарасик завжди приходив. Навіть якщо ображався. Ось і тоді прийшов. Сів поруч, до руки торкнувся і дивиться, мовчить. Ну я й почав йому на життя жалітися, гірким димом попутно закусуючи. Потім зрозумів, а нащо жалітися? Хата є, їжа є, навіть друг є. Який вислухає, заспокоїть і помовчить поруч. Ех! Викинув я тоді все горюче з хати. Лише холодне пиво з таранькою собі й дозволяв. Та й Тарасик не був проти. Сяде, понюхає рибку і мовчить, мене слухає, поки я спати не піду. Я знав, що він ще довго на кухні сидить, коли я сни бачу.
А одного разу він пропав. Тиждень дома не з’являвся. Сумно мені стало, самотньо без Тарасика. Звик уже до наших розмов на кухні за північ. Радіо вмикав, пляшками гремів, але Тарасик так і не з’являвся. Пішов я тоді в крамницю. За пляшкою. Сумно було. Але Оленка, продавчиня, руки в боки уперла й головою хитає. Так і не продала пляшкуА потім, коли я вже змирився з його відсутністю, Тарасик повернувся – зім’ятий, з потертим пір’ям, але з тими ж блискучими очима, що так втішали мене у самотні вечори.
