**Старі часи, або Як зять і теща знайшли спільну мову**
Соломія повернулася додому пізно. У хаті було незвично тихо. Ні голосу чоловіка, ні звичного базікання матері.
— Мамо? Олежу? — кликнула вона, оглядаючи кімнати. Пустка.
«Чоловік, мабуть, у майстерні в сараї, — подумала вона. — А мама?.. Невже образилася й поїхала?»
Вона накинула легку хустку і вийшла у двір. Зі щілини дверей сараю лився жовтуватий світляний промінь, лунали голоси. Зайшовши всередину, Соломія завмерла.
Олег і її мати, Катерина Іванівна, захоплено працювали над старовинним дзеркалом. Чоловік підмальовував раму, а теща, підв’язавши хустку та накинувши старий фартух, щось енергійно пояснювала.
— Ти тільки подивись, як заграло дерево! — захоплювалася Катерина Іванівна. — Твої руки справді золоті, Олеже!
— Не перехвалюйте, Катерино Іванівно… Так, дрібниці.
— Дрібниці, каже! — хитнула головою теща. — Та це ж справжнє мистецтво!
Соломія сіла на лавку, не вірячи очам. Ще вранці вони мало не посварилися навічно…
Все почалося з того, що Катерина Іванівна переїхала до них «на час» після закриття лікарні, де жила останні два роки.
— Мамо, це лише на кілька днів, — запевняла Соломія чоловіка. — Поки їм не відновлять місця.
— Кілька днів, — похмуро відповів Олег. — А жити з нею мені.
Він ходив по кухні, стиснувши кулаки, а потім раптом видихнув:
— Може, зняти їй кімнату в готелі? У мене якраз премія має бути…
— Ти з глузду з’їхав? — обурилася Соломія. — Щоб потім все життя слухати, як рідна донька вигнала матір?
Дзвінок у двері порушив тишу. Катерина Іванівна, як завжди, приїхала на годину раніше, «щоб оглянутися».
З порога почала огляд:
— Соломіє, дитинко, у вас шпалери зовсім вигоріли… А ця поличка? Олеже, ти б хоча б цвяхи підтягнув!
Олег мовчки пішов у ванну.
За перший тиждень теща переставила меблі, відмила кухню до блиску, перебрала весь посуд і… добралася до Олегових паперів.
— Катерино Іванівно! — підвищив голос Олег, коли не знайшов потрібну папку. — Де мої документи?
— Викинула, — спокійно пожала плечима теща. — Пом’яті якісь. Все в нові переклала. І за алфавітом!
Олег мовчки вийшов, грюкнувши дверима.
Соломія намагалася зосередитися на роботі, але думки постійно поверталися додому. Мати — принципова, чоловік — упертий… А між ними — вона.
Після роботи вона одразу попрямувала додому. Хата була порожня. Спочатку вона злякалася. А потім почула голоси в сараї.
І ось тепер вона сиділа, не вірячи очам: ці двоє, яких ще вранці ледь не розводила кулаками, тепер обговорювали лаки й олії, сміялися, немов давні друзі.
— Мамо? — нерішуче покликала вона.
— О, прийшла! — Катерина Іванівна сяяла. — Подивись, які в Олега руки майстерні! А я все бурчала, стара дурна…
Вона зняла з верстака тарілку з сирниками:
— Ось, спекла. Миритися йшла, а тут… знахідка!
— Ти не уявляєш! — зрадів Олег. — Твоя мама знає все про стару меблівку! А я голову ламав, чим раму покрити, а вона — «додай льняної олії», і все заграло!
— Мамо? — Соломія дивилася з подивом. — А ти ж все життя у меблевому відділі працювала…
— Так, хобі, — махнула рукою Катерина Іванівна.
— Та ну! — Олег схопив розписну скриньку. — Подивись тільки, як вона колір вивела! Я б і за місяць не здогадався.
— У вас там у селі таких речей багато? — раптом зацікавився він.
— Та склеп забитий! Комоди, трюмо, полиці… Приїжджай — сам побачиш!
— От і приїдемо! — обернувся він до дружини. — Соломіє, поїдемо до мами влітку! Уяви, скільки всього можна зробити!
Катерина Іванівна схопилася за груди:
— Правда? Ви приїдете?
— Обов’язково!
Вони сіли за стіл, накритий клеєнкою. На ньому стояли сирники, глечик чаю та банка вишневого варення.
— Поїмо — і покажу вам ще один секрет, — підморгнула теща. — У мене є ідея, як оформити цю раму.
Соломія дивилася на них, таких різних, і таких близьких. І в грудях щеміло: так, буває ж… Інколи щастя ховається у найнесподіваніших місцях — наприклад, у старому сараї з запахом фарби й тирси, де зять і теща знайшли спільну мову.
