Вересень видався теплим, але в моїй душі похололо. Я стояв біля шкільної брами, туди-сюди крутив головою, а серце калатало десь у горлі. Оксанки не було ніде.
Серед сотні дітлахів, що снували подвір’ям, я не міг віднайти одну-єдину. Свою донечку.
«Нічого не тямлю, — шепотів я сам до себе. — Куди вона поділася? Я ж відійшов лічені хвилини». І тут я помітив Зою Володимирівну, класну керівничку, яка саме вишиковувала першачків за зростом. Кинувся до неї.
— Де моя дитина?! Дівчинка з білими бантами. Вона має бути з вами. А її нема.
Я так розхвилювався, що навіть не помітив, як зірвався на крик.
Молода вчителька стенула плечима й розгублено глянула на мене.
— Перепрошую… Кого саме? Усі мої, здається, на місці.
— Доньку мою. Оксану. Щойно була тут, а тепер — нема! Вона у вашому класі. Хіба ви нас не пам’ятаєте?
— Вибачте, у мене в класі двадцять дев’ятеро учнів, а бачилися ми лише кілька разів.
— Ну то й що?
— Я ще не встигла запам’ятати всіх дітей та їхніх батьків в обличчя.
— І це, по-вашому, виправдання?
— Слухайте, мені кожен батько особисто приводив свою дитину. А ви… Ви не приводили. Ви тільки зараз підійшли. Я розумію, метушня, але… Скажіть краще, чому ви лишили доньку саму? Хіба не бачите, скільки сьогодні в школі людей? Тут не те що семирічна дитина — дорослий загубиться.
— Та я відбіг на кілька хвилин по воду. Оксанка пити захотіла. Повертаюся — а її вже нема. От же ж! Ви ж учителька! Хіба не мали б доглядати за дітьми? Де її тепер шукати? Куди вона могла піти?
Зоя глибоко вдихнула. Це був її перший робочий день, перший власний клас, і все це скидалося на якийсь безглуздий сон.
— Заспокойтеся. Як виглядала ваша донька?
— Я ж кажу: з великими білими бантами.
— Вибачте, але в моєму класі п’ятнадцять дівчаток, і всі вони з білими бантами. Є ще якісь прикмети? У що вона була вдягнена, наприклад?
Я на мить завмер. Так розгубився й перенервувався, що не знав, що й казати. Вранці я допомагав доньці зав’язати ті банти, поправляв комірець, переживав, аби не забруднила білі колготи, а тепер раптом зрозумів, що описати її майже не можу.
— Ну які ще прикмети… Дівчинка семи років, з карими очима й темним довгим волоссям.
— Уже краще. Може, ще щось пригадаєте?
— Ну… У неї жовтий портфель з качечками! Вона, знаєте, любить тварин, от і вибрала такий. В інших дітей такого точно нема. Боже, куди ж вона могла зникнути? — схвильовано бурмотів я, нервово озираючись.
— Не хвилюйтеся, будемо шукати. І ми її обов’язково знайдемо. Навряд чи вона могла піти за територію школи. Отже, ваша Оксана десь тут. Чекайте мене тут, я зараз повернуся.
Зоя Володимирівна підбігла до своїх учнів, які переминалися з ноги на ногу в очікуванні початку лінійки, ще раз перерахувала дітей і особливо пильно придивилася до дівчаток. Але серед дівчаток з гарними білими бантами Оксани не було, і ніхто з них дівчинку з жовтим портфелем з качечками не бачив.
Попросивши колегу — класного керівника паралельного класу — доглянути за її учнями, Зоя Володимирівна швидко повернулася до мене.
— З однокласників Оксану ніхто не бачив, — сказала вона. — Всередину школи вона пройти не могла. Отже, ваша донька має бути на території. Пропоную разом пошукати її.
— Може, краще в поліцію зателефонувати?
— Я думаю, це зайве. Ми обов’язково знайдемо Оксану, — сказала Зоя, стараючись, щоб голос звучав спокійно й упевнено. Хоча, звісно, вона теж дуже хвилювалася за дівчинку.
Отже, батько й учителька вирушили на пошуки.
Ми швидко обійшли шкільне подвір’я, зазирнули на спортивний майданчик, кілька разів підходили до охоронця біля хвіртки. Але результату не було. Ніхто Оксану не бачив.
— А хіба у вашої доньки немає телефона? — запитала Зоя, коли ми прямували на задвірки — єдине місце, де сьогодні ще не були.
— Є, звісно, — зітхнув я. — Тільки її телефон зараз у мене. Не встиг віддати Оксані…
— Шкода, що не встигли… — зітхнула слідом за мною вчителька.
— Аби тільки нічого не трапилося… аби тільки нічого з нею не трапилося, — повторював я майже пошепки.
Зоя Володимирівна нічого не відповідала. Вона думала про те, що зараз відповідає не лише за дітей, а й за довіру батьків. І якщо з дитиною справді сталося щось серйозне…
А тим часом дівчинка з білими бантами й жовтим портфелем з качечками стояла на задньому дворі школи під високим деревом і розмовляла з кошеням, яке сиділо на гілці прямо над її головою й не могло злізти. Як вона тільки не вмовляла його стрибнути, але кошеня у відповідь лише жалібно нявчало.
— Ну давай же, маленький, стрибай, — казала кошеняті Оксана. — Я спіймаю тебе. Чесно-пречесно, спіймаю.
Кошеня начебто й пробувало стрибнути, але в останню мить страх сковував його рухи, і воно, сильніше притискаючись до гілки, знову починало нявчати. Та так жалібно, що Оксана мало не плакала.
Коли дівчинка зрозуміла, що сама не впорається — побігла по допомогу.
І коли вона завернула за ріг школи, то несподівано зустріла тата й Зою Володимирівну. Вони чомусь мали стривожений вигляд.
— Доню, ти куди зникла? — підбіг до неї я. — Я мало з глузду не з’їхав. Ти що тут робиш узагалі?
— Тату, давай ти мене потім посвариш, добре? — відповіла Оксана. — А зараз… Зараз мені твоя допомога потрібна.
— Що сталося?
— Ходімо зі мною.
Вона взяла мене за руку, другою рукою потягла Зою Володимирівну й упевнено повела за школу.
Нічого не розуміючи, дорослі перезирнулися й мовчки пішли за дівчинкою. Нарешті Оксана привела нас до дерева й показала пальцем угору:
— Там кошеня маленьке. Бачите? Тату, зніми його, будь ласка.
— Оксанко, а ти не хочеш розповісти, як ти взагалі тут опинилася? Я тобі де сказав чекати?
— Я коли стояла біля паркану й чекала на тебе, побачила, як якийсь собака гнався за цим кошеням, і побігла за ними. Кошеня з переляку залізло на дерево, а собака на нього гавкав. Ну, собаку я прогнала… А от кошеня дістати не можу.
— Ти сама прогнала великого собаку? — здивовано запитала Зоя Володимирівна.
— Ага, — кивнула у відповідь Оксана. — Я йому сказала, що зараз прийде мій тато, і якщо воно не піде саме, то мій тато йому допоможе. І воно пішло. А кошеня так і сидить, бідненьке, там. Татусь, ну ти знімеш його? Скільки можна стояти й нічого не робити? — незадоволено тупнула Оксана ніжкою. — Йому ж страшно…
Я скептично глянув на тонкі гілки й зрозумів, що зі своїми дев’яноста кілограмами там робити нічого. Інша річ — учителька. Худенька, струнка. От вона б точно змогла.
— Чого це ви так на мене дивитеся? — здивовано запитала Зоя Володимирівна. — Я не полізу. Я навіть до гілки не дотягнуся.
— Я вас підсаджу, — усміхнувся я.
— Ще чого!
— Ну будь ласка, — Оксана взяла вчительку за руку. — Подивіться, як він боїться. А якщо він упаде?
Зоя Володимирівна підвела голову.
Кошеня знову жалібно нявкнуло, наче справді розуміло, що мова йде про нього.
— Добре, — нарешті сказала вона. — Тільки якщо ви, — Зоя подивилася на мене, — будете тримати мене дуже міцно й не впустите.
— Обіцяю, що все буде добре, — усміхнувся я.
Зоя Володимирівна сіла на широкі плечі, я відразу ж підняв її з легкістю, а потім вона стала на плечі обома ногами й, тримаючись однією рукою за гілку, другою, під схвальні вигуки дівчинки й батька — щосили намагалася дотягнутися до кошеняти.
— Ще трохи… — підбадьорював я. — Майже дістали.
Кошеня спочатку злякано п’ятилося, потім, набравшись сміливості, обережно ступило їй назустріч і…
— Вийшло! Вийшло! — радісно заплескала в долоні Оксана. — Яка ж ви молодець, Зоє Володимирівно. Тату, тримай її міцніше. Не впусти.
Коли Зоя Володимирівна нарешті опинилася на землі, Оксана відразу ж простягнула руки до кошеняти й притиснула його до себе.
А воно відразу тихенько замуркотіло.
— Ну от, — усміхнувся я. — Слава Богу, всі живі-здорові. Але як же ти налякала мене, донечко, своїм таємничим зникненням.
— Вибач, тату. Я не хотіла лякати. Просто не могла його кинути. Воно б не змогло само злізти.
Я подивився на Оксану й тільки похитав головою.
Саме за це добре серце я й любив свою доньку найбільше на світі.
— Можна ми візьмемо його додому? — запитала Оксана, показуючи поглядом на кошеня.
— Думаю, після такого знайомства відмовити буде важко, — усміхнувся я.
— Тоді доглянь за ним, поки я буду отримувати підручники. І дивись — не загубися ніде. Щоб ми з Зоєю Володимирівною тебе потім не шукали.
Учителька не стрималася й засміялася.
— От же ж… Уявляю, як здивується мама, коли ви повернетеся додому з цим малюком.
— У мене немає мами… — зітхнула дівчинка. — Але мені б дуже хотілося, щоб вона була.
— Вибачте, я не знала… — злякано заплескала віями вчителька.
— Нічого, все гаразд, — усміхнувся я. — Вона покинула нас п’ять років тому. Поїхала за кордон. І більше я про неї нічого не чув. Точніше — ми з Оксаною про неї більше нічого не чули.
На кілька секунд на задньому дворі школи запала тиша. Зоя мовчки дивилася на нас — на великого, трохи незграбного чоловіка з добрими очима й на маленьку дівчинку з сірим кошеням у руках, і в грудях у неї в ту мить щось сильно кольнуло.
— Зате тепер у нас буде Кузьма, — рішуче сказала Оксана, погладжуючи кошеня.
— Ти вже придумала ім’я? — заусміхався я.
— Аякже. Хіба можна жити без імені?
*****
Я завжди приходив по Оксану сам. Іноді ми з Зоєю Володимирівною обмінювалися лише кількома фразами, іноді розмова затягувалася доти, доки шкільне подвір’я зовсім не порожніло. Ми обговорювали успіхи Оксани, смішні історії з класу, книжки, фільми, домашніх улюбленців і поступово перестали помічати, що давно говоримо вже не лише про школу.
Одного разу я, стоячи в коридорі, дочекався, доки всі діти розійдуться, а потім рішуче ступив у клас.
Зоя Володимирівна спочатку широко усміхнулася, а потім, помітивши в мене в руках гарний букет, здивувалася.
— Це вам, — сказав я глухо, простягаючи квіти. — І ще… Я хотів би запросити вас сьогодні на вечерю. Точніше — ми з Оксаною дуже хочемо, щоб ви повечеряли разом з нами. Втрьох. Що ви на це скажете, Зоє Володимирівно?
Учителька зніяковіла, відчула, як зрадницьки горять вуха, але… квіти взяла.
Вони пахли осінню, домом і чомусь — надією. — Добре, — просто відповіла вона. — Я згодна.
Саме так само Зоя Володимирівна відповіла мені, коли через рік я зробив їй пропозицію.
У РАЦСі Оксана міцно тримала Зою Володимирівну за руку й…
…ніяк не могла перестати усміхатися. У ту мить вона почувалася найщасливішою дівчинкою на світі.
— А можна… Можна я тепер буду називати тебе мамою?
У молодої жінки на очах виступили сльози.
— Якщо ти сама цього хочеш, то, звісно, можна. Для мене це буде найріднішим словом.
Оксана міцно обійняла її.
Поруч стояв я й дивився на них з усмішкою на обличчі.
Хто б міг подумати, що в одну мить моє з Оксаною життя так круто зміниться?
Але дива все-таки трапляються.
І це диво, миле пухнасте диво, зараз лежить на підвіконні в квартирі й з нетерпінням чекає, коли його родина повернеться нарешті додому.
