— Більше не можу! — вигукнула Оксана, кинувши сумку на диван. — Хочу на море! Лежати цілісінький день під сонцем, а вночі — на дискотеку до світанку. Щоб музика, коктейлі й жодної думки про роботу!
Тарас усміхнувся. Він уже звик до її емоційних спалахів. Оксана була дівчиною не простою: гостра на язик, зі своєю іронією, інколи навіть колюча, але завжди щира. Вона не грала ролей, не прикидалася — з нею було легко й весело. Найголовніше — із нею не треба було нічого вдавати.
Познайомилися вони кілька місяців тому, і з того часу Тарас ніби почав дихати глибше. Жодних незручних пауз, жодної брехні — лише теплота й відчуття, що він поруч із тим, з ким хочеться бути завжди.
— Що там на роботі? — м’яко запитав він, підійшовши ближче.
— Усі мене достали! «Оксана зроби це, Оксана зроби те!» — наче інших імен не існує. Сьогодні ледь не послала директора! Якби стрималася, мене б уже звільнили…
— Ну, значить, тобі справді треба відпочити, — засміявся Тарас. — Можемо махнути кудись, хоч і не на море.
— Куди? В найкращому випадку мені світить один день відгулу. Що це за відпустка на добу?
— А поїдемо до баби в село? Там таке повітря, що від однієї прогулянки висипаєшся. І пиріжки! Тільки з печі…
— До села?! — Оксана розплющила очі. — Серйозно? Я ж ніколи в житті не була в селі.
— Як це — ніколи?
— Ну от так. Всі мої — з міста. Навіть корову вживу не бачила, тільки на пачці молока.
— То тобі точно треба поїхати! Ти ж уявити не можеш, як там класно. Річка, груба, зорі вночі, вогнище…
— Ой, Тарасе, мені б твій запал. Чесно кажучи, до твоєї баби я ще не готова.
— А даремно. Моя бабуся — золото. Нагодують тебе пиріжками, напоють м’ятним чаєм — і ти її обіймеш.
— Ну якщо пиріжки — аргумент… — Оксана посміхнулася. — Тоді добре. Але з однією умовою: якщо мені не сподобається, купуєш мені новий гардероб. Бо в старий я після бабусиних смаколиків не влізу.
Він сміявся, а вона все ще не знала — сміятися їй чи починати хвилюватися.
Дорога виявилася не простою. Останні кілометри їхня машина стрибала по розбитій ґрунтовці. Але Тарас був спокійний. А от Оксана нервувала, визираючи у вікно й очікуючи побачити перекошені хліви, купи гною й гусей, які кинуться на чужинців.
Але все виявилося інакше. Село було великим, охайним, із кількома вулицями, магазинами й навіть асфальтом. Навіть корів поки що не було видно. Зате бігали босі діти, жінки з акуратними зачісками, чоловіки, що сиділи біля хат і мирно базікали.
Бабуся зустріла їх так, ніби чекала все життя. Обняла Оксану, ніби рідну, заметушилася, посадила за стіл. А стіл так і ломився: борщ, вареники, сало, пиріжки, узвар.
Оксана остолбеніла. Де та бабуся, що буде мовчати й суворо дивитися? Де той сільський побут, що лякав її з дитинства?
Тарас сяяв: він і так знав, що саме так усе й буде.
Після обіду він повів Оксану до річки. А там — справжнє диво. Вода — чиста, діти плескалися, чоловіки смажили шашлики, жінки розстилали ковдри. Ніхто не сварився, ніхто не поспішав. Лише сміх, вітер і запах диму.
Ввечері Оксана заснула, ледь торкнувшись подушки. Ранок розбудив її сонячними променями — штори у бабусі були легкі, майже прозорі. Дівчина підвелася, накинула светр і вийшла надвір. І завмерла.
Перед нею рожевіло небо, сонце щойно піднімалося над обрієм. Десь далеко мукали корови, співали птахи, пахло росою, травами, чебрецем. Уся земля, увесь простір навколо дихав спокоєм. Оксана зняла капці й ступила босою ногою на мокру від роси траву. Стояла й мовчала. Душа очищалася.
— Я тебе розгубив, — почулося за спиною.
— Прокинулася… Вийшла. Тут так тихо, так легко… Ніколи не відчувала такого заспокоєння.
— Подобається?
— Дуже. Ми ще приїдемо?
— Звісно. Ще не раз.
Оксана міцно обняла його. Всередині ніжно стиснуло від щастя. Їй більше не хотілося на море. Вона знала: свій спокій, свою радість вона знайшла саме тут. І повертатиметься ще не раз — туди, де навчаєшся дихати наново.
