Олена не знала, чому її тягнуло до вокзалів. Можливо, через те, що потяги не запізнюються — відходять точно за розкладом, навіть якщо ти не готовий. А може, через те, що на перонах легше дихати: гамір, метушня, чужі обличчя. Ніхто не вдивляється довго. Ніхто не ставить зайвих питань. Усе мимогінне, ніби саме життя тут — лише на пересадці. І в цій швидкоплинності було щось заспокійливе. Тут ніхто не знав, ким ти була до цього ранку. Ніхто не питав, чому очі червоні, а руки тремтять.
Тричі́ на тиждень, після зміни в лікарні, вона заходила на Київський вокзал. Брала чай у пластиковому стаканчику, купувала булочку і сідала біля вікна у залі очікування. Інколи просто сиділа, відчуваючи тепло чашки як єдину сталу річ у цей день. Інколи писала у зошит — не думки, а просто слова, аби переконатись: вона ще може складати їх у речення. Інколи дивилася на табло — не щоб поїхати, а щоб пам’ятати: можна. Можна піти. Можна повернутися. Можна знову стати кимось іншим. Або хоча б собою, але не тією, що залишилася в минулому.
Рік тому зникнення її брата. Просто вийшов з квартири і не повернувся. Ні дзвінків. Ні записок. Ні записів з камер. Жодних слідів — наче розтанув у повітрі. Поліція сказала: «Буває. Чоловіки часто йдуть самі». Папери оформили, кивнули, забули. Але вона знала — він не пішов. Він зник. Як згаснув світло: раптово, без попередження, без пояснень, ніби хтось вирвав його з її життя, не залишивши навіть тіні.
