У мене було непросте життя.
Все через те, що я рано втратив матір. В дитинстві я жив зі своєю сестрою, яка була на 15 років від мене старша. Потім вона вийшла заміж та я став їй заважати, тож Аліна відвела мене до батька.
Батько не мав свого власного житла. Після того, як мами не стало, він пішов жити до тьоті Зіни, вони обоє любили провести час за ч _аpкою. Її хата була в селі, туалет на вулиці.
Хата була дуже маленька, у ній була лише одна кімната. Мене поселили на кухні. Соромно було навіть друзів привести додому.
Пам’ятаю, як тільки сестра мене привела до батька, він не дуже цьому зрадів та сказав:
– Ще тільки цього бракувало. Де він тільки взявся? Я й сам тут наче квартирант. Ось де мені його поселити?
Ставлення мого батька до мене було дуже поганим. За увесь час, що ми разом жили, я не чув від нього жодного привітного слова. Навіть коли у нас вдома були гості, він все одно був суворим зі мною. Батько використовував мою працю та догодити йому було просто нереально. Все йому було не те і не так.
Він постійно казав, що я в його житті зайвий та з моєю появою у домі з’явився зайвий рот. Проте навіть це ще не найгірше, моя мачуха ставилася до мене ще гірше. Іноді складалося враження, що вона мене ненавидить.
Тітка Зіна не любила ані дітей, ані тварин. Уся домашня птиця тікала від неї якомога далі як тільки її нога ступала на повір’я. Я взагалі старався не потрапляти їй на очі.
Для батька та тітки Зіни я був дешевою робочою силою, рабом, який працює за їжу. Ніхто з дітей в моєму віці не бачив стільки роботи, скільки бачив я. Цілими днями я працював на городі, у подвір’ї та біля курей та кроликів.
Про те, щоб купити мені одяг чи взуття й мови не могло йти. Цілий рік я ходив в кросівках, порваній сорочці та коротких штанах. Проте я не ніколи скаржився.
У мене був шкільний друг Михайло, який запрошував мене до себе поїсти. У нього був старший брат, який віддавав мені свій одяг та взуття. Річ у тім, що я набагато вищий за Михайла, а батьки казали, що не проти ділитися зі мною одягом, бо Михайлу вони куплять новий, а мені нікому купити одяг.
Одного разу я сильно порізав руку об іржавий цвях, який стирчав з паркана. Батько тоді сказав, що зі мною не сталося нічого страшного, а я пішов до мами Михайла, вона мене пожаліла і довго лікувала мою рану. Тоді я вперше за довгий час заплакав. Не від того, що мені було боляче, а від того, що про мене так ніхто не піклувався.
До 17 років я жив з батьком та мачухою. Чого я тільки не натерпівся за увесь цей час. Навіть згадувати не хочеться. Та час є найкращим лікарем.
Згодом я зустрів свою майбутню дружину, Надія від мене завагітніла, ми одружилися та я нарешті покинув батьківський дім. Не скажу, що моє сімейне життя було щасливим. Через деякий час ми розлучилися та я поїхав у місто на роботу.
Тоді у мене почалося нормальне життя. Я майже забув усе те нещастя, яке відбувалося зі мною, навіть батьку пробачив. А нещодавно його не стало. І знаєте, після його смерті наче забулося усе, що він мені колись завдав.
