**Дідусеві турботи**
Микола Іванович овдовів півроку тому. Перший гострий біль відступив, сплив десь під серце і застряг там, наче крижина, лише зрідка розтоплюючись у найнепідходячіші моменти. Запитає хтось із сусідів на вулиці: «Ну, як ти тепер, Івановичу, самотній?» — і в очах діда знову спалахує тінь страждання.
«Став я слабким, раніше так не було, — думав Іванович, і тут же сам собі відповідав: — Та й біди такої не було…»
Жив він у селі з молодості. Вийшов на пенсію, думав, тепер хоча б вільного часу буде досить. Та після втрати дружини час ніби зупинився, і Микола не знав, що з ним робити. Все втратило сенс… Хіба що молитва у церкві.
Донька вийшла заміж у місто, внукові Олежкові вже час було йти до школи. На початку літа Оксана з чоловіком і сином приїхали до батька.
— Тату, ось тобі на виховання, — почала розмову Оксана, показуючи на внука. — Був малятком, мама з ним возилася, а тепер твоя черга: треба зробити з нього чоловіка.
— А чоловік чому не виховує? — поцікавився Іванович.
— Чоловік у житті ні разу молотка в руках не тримав. Сам знаєш — Андрійко музикант. Бандура — його стихія. Узимку Олежка піде до музичної школи, може, потрапить до батька в клас. — Відповіла Оксана. — А виховання має бути гармонійним. Тож допомагай. Хочу, щоб мій син був схожий на тебе: таким же майстром та робітником.
Микола Іванович усміхнувся й глянув на онука.
— Добре, Оксанко. Нехай буде по-твоєму. Всього навчу, що сам умію. Поки живий…
— Годі тобі, тату, — перебила донька. — Житимемо довго та дружно. А от з вихованням Олежка — допоможи.
Того ж дня дід повів онука у свою майстерню. Там вони оглянули верстак, полиці з інструментами й облаштували Олежчин куток.
Спеціально для онука дід пристосував старий письмовий стіл, укоротив ніжки й обив стільницю оцинкованим залізом. Для верстака потрібен був і особливий інструмент — маленький, під дитячу руку.
Прикріпивши над Олежчим верстаком полицю, дід розвісив там найменші інструменти: молоточки, викрутки, маленькі плоскогубці, мініатюрну ножівку й кліщі. У круглих бляшанках із-под цукерок, що залишилися ще з його молодості, лежали цвяшки різних розмірів.
Олежко був у захваті й не відходив від діда, постійно розпитуючи — що до чого. Оксані ледь вдалося покликати їх на обід, після чого обидва знову пішли займатися «чоловічою справою».
— Ну от. Початок покладено, — сказав до вечора дід. — На сьогодні — шабаш. Завтра рано на рибалку йдемо. Тож снасті треба підготувати, і спати лягати раніше.
Минали щасливі літні дні. Оксана з чоловіком помітили, що батько пожвавився, з’явилася колишня струнка стать й блиск в очах.
— Ну, Оксанко, — здивувався потай від Івановича Андрій, — недарма ти вчителька. І синові приклад гарний, і батька оживила…
— Увага… Усім уваги треба — і малому, і великому, — тихо відповіла Оксана. — Не можна дозволити, щоб батько згас. Тепер частіше приїжджатимемо. Слава Богу, Олежко йому допомагає. Інакше ж, окрім пляшки, нічого б і не треба було: от і ліки. А тут — внук, як сонечко ясне. От і добре. Я завжди знала, що мій тато — людина мудра…
Вона зітхнула й пішла у город, як робила її мати. Город і сад мають бути доглянуті, як і за життя мами, щоб батько не відчував, що все розвалюється з її відходом.
Незабаром відпустка Оксани закінчилася, вона поїхала до міста, а Андрій із Олежком залишилися у діда й допомагали йому у всьому.
Та настала осінь, і Олежкові треба було йти до першого класу. З такої нагоди Миколу Івановича запросили до міста — проводжати онука до школи. З гордістю вів дід онука за руку. У костюмі та краватці, які вже років десять не надягав, він стояв на першій лінійці та хвилювався. Заграв гімн, дід випроМикола Іванович згладжував Олежкову стрічку і усміхнувся — життя продовжувалося, а в його серці знову знайшлося місце для щастя.
