День, коли я пішов розлучатися, одягнувши наречену, як на весілля.
Коли дружина сказала, що хоче розлучитися, я відчинив шафу й дістав свій весільний костюм.
Що ти робиш? злякано запитала вона.
Я це одягну до суду, відповів я й струсив пил з піджака.
Ти з глузду зїхав? Так не можна! вигукнула вона. Хто ходить на розлучення у весільному костюмі?
Та чому б і ні? Ти, Оксано, надягнеш весільну сукню. Якщо колись ми обіцяли одне одному вічне кохання в цих вбраннях, то нехай із цими ж речами й розстаємося.
Видно було, що Оксана шукає, що сказати, та нічого кращого не знаходить. Через двадцять хвилин рилася на дні шафи, бурмочучи собі під ніс і шукаючи свою сукню.
Коли ми зайшли до суду в Києві, охоронці завмерли. Одна жінка з приймальні гукнула: «Вітаю!», а колега штовхнула її в бік: «Та схаменись, вони ж розлучаються!»
Суддя ледь зі стільця не впав, коли побачив це видовище: я у весільному костюмі й метелику, Оксана у білій сукні з фатою та букетом.
Пане, запитав суддя, стримуючи посмішку, можна поцікавитись, чому ви вбрані як на весілля?
Бо, Ваша честь, пояснив я гідно, ця жінка обіцяла мені «доки смерть не розлучить», саме такою ошатною. Смерть між нами ще не пройшла, а вона хоче змінити обіцянку. Хай розлучається, дивлячись на мене, як і тоді, коли кохала.
Оксана глянула на мене з вологими очима.
Я тебе ніколи не обманювала, прошепотіла вона. Я була щиро закохана в той день.
А зараз? запитав я, і закалатало в серці.
Суддя покашляв.
Знаєте що, сказав, дам вам півгодини перерви. Прогуляйтеся разом, поговоріть. Якщо повернетесь у цих же нарядах і з твердим наміром розлучитися тоді продовжимо. Але мені здається, що у вас є ще про що поговорити.
Ми вийшли в коридор. Я поправив фату на Оксані, яка збилася набік.
Ти дуже гарна, зізнався я. Ти така ж, як тоді.
Ти теж не промах, відповіла вона. Але дурень.
Стояли ми з нею під стінами суду в самому центрі Києва, у весільних вбраннях, дивлячись одне на одного й не знаючи, що далі.
Може, несміливо запропонував я, замість розлучення сходимо поїсти весільного торта й згадаємо, чому ми одружилися?
Може, справжнє кохання це і є так: навіть розлучатись треба так само урочисто, як одружувався… А може, ми просто двоє чутливих українців, які все завжди роблять по-справжньому, не вміючи наполовину?
