**День прощення**
Останнім автобусом Ярина повернулася з міста в село. Цілий день метушилася — спершу в лікарні, отримувала необхідні довідки, потім у похоронному бюро, знову в лікарню — віднесла в морг мішок із одягом. Мати сама його заздалегідь підготувала. Встигла заскочити й до себе, переодягнулася в чорний светр.
Ярина сіла на стілець біля столу, витягла ноги, гулі від втоми. Роздягатися не було сили. В хаті вихололо — треба б піч розпалити. Виїхала ранком, а тепер уже вечір. Тупого дивилася на брудні сліди на підлозі — лікаря швидкої, чоловіків, що виносили маму, сусідів. Не одразу зрозуміла, що увесь час двері були розчинені, а жовтень на дворі. Чи можна мити підлогу? На всяк випадок вирішила залишити все як є.
За дверима почулися кроки. Ярина схопилася, подумала — може, Наталя вже приїхала, але увійшла сусідка.
— Бачила, як ти повернулася. Чим допомогти? — запитала тітка Оля, мамина подруга.
— Ні. — Ярина знову опустилася на стілець.
— Холодно у тебе. Зараз піч розпалю. — Тітка Оля пішла й швидко повернулася з в’язанкою дров, затріпошилася на кухні.
На мить Ярині здалося, що це мама, що смерть їй лише приснилася…
— Ну ось, скоро буде тепло. — У кімнату увійшла не мати, а тітка Оля. — Не турбуйся про поминки. Завтра похорон? Тож їдь до міста, а ми тут із Ганною все влаштуємо. Наталка знає? Приїде?
— Телефон не відповідає, написала повідомлення. Не знаю. Дуже вам дякую, — ледве рухаючи губами, проговорила Ярина.
— Та годі, ми ж не чужі. З твоєю матір’ю як рідні сестри були. — Голос пролунав докірливо, і Ярина помітила це, підвела на жінку очі. — Ну, я піду, — зніяковіла тітка Оля й попрямувала до дверей. Взялася за ручку й зупинилася. — Двері завтра не замикай, добре?
Ярина кивнула, прикусивши губу. У печі тріщали дрова, висвистував вітер у димарі, хата ожила. І вже не відчувалося того гнітючого самотнього спустошення, що залягло в хаті після маминої смерті. Говорять же, що перші дні померлі поряд. Ярина навіть озирнулася, але нічого не відчула.
Мати останнім часом сильно хворіла. Після батькової смерті втратила сенс життя, швидко згасала. Інколи Ярині здавалося, що вона не хоче жити, поспішає до тата. Стала похмурою і мовчазною. Після школи Ярина виїхала до міста, вступила до коледжу на бухгалтерію.
Кожні вихідні навідувалася до матері, благо село недалеко. Привозила продукти, допомагала по господарству. Останній рік мати різко схудла і послабшала. Ярина відвезла її до лікарні, де почула невтішний діагноз. Мати сприйняла його байдуже, навіть з полегшенням, здавалося.
Коли мати вже ледве вставала з ліжка, Ярина взяла відпустку й приїхала. На роботі попередила — можливо, доведеться брати за свій рахунок. За місяць мати померла. Останні два дні вона не їла, не говорила, перебувала у півзабутті.
Ярина постійно розмовляла з нею, не важливо, чула вона чи ні. Від власного голосу стало не так страшно й нудно. Останнього дня просила в матері прощення за все, благала не залишати її одну, гладила тонку, безжиттєву руку.
Говорила, що ось-ось приїде Наталя. При її імені мати здригнулася, але очі не відкрила. Можливо, вже була там, у іншому світі, разом із татом, куди так прагнула?
Батько був роботящий, пив мало, знав міру, що в селі рідкість. Не одні вдовиці, а й заміжні жінки, чиї чоловіки спивалися, намагалися його спокусити, заманювали до себе під виглядом допомоги. Але батько кохав матір, не зраджував. У селі таке не сховаєш.
З зарплати завжди приносив їм із сестрою кульок цукерок. Як же вони тішилися цим скромним подарункам.
Помер рано, точніше — загинув. І мати не змирилася з втратою. Ярині було тоді лише сім, а Наталя вже закінчила дев’ятий клас. Як тільки вступила до училища, а шЯрина дивилася, як світло вечірніх ліхтарів зникало за вікном автобуса, і зрозуміла, що тепер у них із сестрою є шанс почати все спочатку.
