Останнім автобусом Мар’яна повернулася з міста в село. Цілий день метушилася — то в лікарні за документами, то в похоронному бюро, потім знову до лікарні — віднесла в морг мішечок з одягом. Мати сама його приготувала заздалегідь. Встигла заскочити до себе, переодягнутися в чорний светр.
Мар’яна сіла на стілець біля столу, витягнула ноги, які гули від втоми. Будинок вистиг — треба піч розтопити. Виїхала рано вранці, а тепер уже вечір. Вона нерухомо дивилася на брудні сліди на підлозі — від лікарів швидкої, від чоловіків, що виносили маму, від сусідів. Мар’яна не одразу зрозуміла, що весь цей час двері стояли розчинені, а надворі жовтень. Вона не знала, чи можна зараз мити підлогу. Вирішила залишити все як є.
За дверима почулися кроки. Мар’яна схопилася, подумавши, що це Ганна приїхала, але в кімнату увійшла сусідка.
— Бачила, що повернулася. Чим допомогти? — запитала тітка Оля, мамина подруга.
— Ні, — Мар’яна знову опустилася на стілець.
— Холодно в тебе. Зараз печку розтоплю. — Тітка Оля вийшла і швидко повернулася з в’язкою дров, заходилася на кухні.
На мить Мар’яні здалося, що це мама, що її смерть — лише сон…
— Ну от, скоро буде тепло. — У кімнату увійшла не мама, а тітка Оля. — Не переймайся поминками. Завтра похорон? Потрапляй до міста, а ми тут із Настею все влаштуємо. Ганна знає? Приїде?
— Телефон не відповідає, написала повідомлення. Не знаю. Дякую вам, — ледве промовила Мар’яна.
— Та годі, ми ж не чужі. Я з твоєю матір’ю були рідніші за сестер. — У голосі почулося докірливе, і Мар’яна підняла на жінку очі. — Ну, я піду, — зніяковіла тітка Оля і рушила до дверей. Взялася за ручку і зупинилася. — Двері завтра не замикай, добре?
Мар’яна кивнула, прикусивши губу. У печі тріщали дрова, вогонь гув у трубі, будинок ожив. І тепер вона вже не відчувала того глухого самотнього каменю, що притаївся у хаті після смерті мами. Кажуть, що в перші дні померлих можна відчути поруч. Мар’яна навіть озирнулася, але нічого не побачила.
Мати в останній рік сильно хворіла. Після смерті батька вона втратила сенс життя, швидко згасала. Іноді Мар’яні здавалося, що мати спеціально поспішає до батька — стала похмурою, мовчазною. Після школи Мар’яна вступила до технікуму на бухгалтера.
Кожні вихідні приїжджала до мами — село недалеко. Привозила продукти, допомагала по господарству. Останнього року мати різко схудла й ослабла. Мар’яна відвезла її до лікарів, де почула невтішний діагноз. Мати сприйняла його байдуже, навіть з полегшенням.
Коли вона вже ледве вставала з ліжка, Мар’яна взяла відпустку і приїхала. На роботі попередила — можливо, доведеться брати дні за свій рахунок. Через місяць мати померла. Останні два дні вона не їла, не говорила, лежала у забытті.
Мар’яна постійно розмовляла з нею. Від власного голосу було не так страшно. В останній день вона благала у мами пробачення, гладила її тонку, холодну руку, просила не залишати її одну.
Говорила, що ось-ось приїде Ганна. При імені сестри повіки матері здригнулися, але очі не відкрила. Може, вона вже була там — у іншому світі, поруч із батьком, куди так прагнула?
Батько був роботящий, пив мало, знав міру — рідкість для села. Багато жінок, особливо ті, чиї чоловіки пиячили, намагалися його спокусити, кликали «допомогти». Але батько кохав матір, не зраджував. У селі таке не сховаєш.
З зарплати завжди приносив їм із сестрою пакетик цукерок. Як же вони тішилися цим скромним подарункам.
Помер він рано — краще сказати, загинув. І мати не змирилася з втратою. Мар’яні тоді було лиш сім, а Ганна закінчила дев’ятий клас. Як тільки вступила до училища — а швидше, втекла з дому після трагедії — так і не повернулася сюди.
Незадолго до смерті, коли мати ще могла говорити, вона просила Мар’яну подзвонити сестрі. Мар’яна дзвонила, писала — телефон або не відповідав, або був вимкнений. Останній раз написала, коли мати померла, але Ганна так і не відповіла. Мар’яна брехала матері, що у сестри хвора донька. Одужає — і приїде. Чи вірила мати? Мар’яна не знала.
Вона згадала, як рік тому, коли лікарі поставили жахливий діагноз, подзвонила сестрі. Ганна сприйняла новину байдуже.
— Вона ж мене вигнала, хіба забула? Не приїду, — різко сказала старша сестра.
— Ви обидві варті одне одного. Вона може померти, приїдь, поговорите, пробачте… — благала Мар’яна.
— Я не винна в смерті батька. Мені ж було лиш п’ятнадцять. А вона думала, як мені буде важко, коли виганяла? — підвищила голос Ганна.
— Вона не виганяла тебе, просто з пристрасті наговорила зайвого. Дуже шкодувала…
— Не приїду, — відрізала Ганна і перерЗакінчивши розмову, сестри мовчки випили чай, і ця тиша була сповнена більш ніж словами.
