Коли мій Денис поїхав на роботу в інше місто я не боронила. Він молодий, нехай шукає де йому краще. Я сама його виховувала, його батько як дізнався про мою вагітність одразу зник. Тож син для мене був єдиною рідною людиною. Я для нього нічого не жаліла, а він виріс хорошою людиною. Я знала що син для мене опора та підтримка.
Спочатку мій Денис телефонував щодня, розповідав яку роботу знайшов, який колектив. Та й взагалі як у нього справи. А згодом став якийсь скритний, задумливий. Як не намагалася я вияснити, що сталося, син говорив, що в друга проблема от він і думає як допомогти.
А згодом приїхав до мене та не сам, а з молодою красивою дівчиною Анею.
– Мамо, знайомся, це Аня. Ми вирішили одружитися, приїхали тобі повідомити, телефоном, якось не красиво. – випалив, син з порогу.
Я навіть не знала як реагувати, чи радіти, чи плакати, вони ж геть юні. Йому двадцять два, а Ані як я тоді дізналася дев’ятнадцять. Та згодом Денис мені пояснив їхній вчинок, вони чекають на дитину. Тож я звичайно їх підтримала, а ще була гордою, що син не такий як його батько, не злякався відповідальності.
Денис з Анею вирішили, що житимуть окремо, але не далеко від мене. Тож орендували квартиру. Батьки невістки живуть далеко, у самих ще троє малолітніх дітей, тож весілля ми не робили. Діти просто розписалися, свати приїхали й ми скромно посиділи у нас в дома.
Згодом на світ з’явився прекрасний хлопчик, назвали Михайликом. Адже народився у свято Михайла. Я неначе на світ народилася, ця дитина стала ковтком свіжого повітря. Щойно діти мені телефонували, щоб прийти допомогти, я мчалася. Сама намагалася не набридати.
Коли Михайлику виповнилося два роки, Аня вирішила піти на роботу. А я стала нянькою, для Михайлика. Одразу відчула себе молодою та здоровою. Ми могли весь день бігати, гратися машинами та м’ячем. Звичайно діти сердяться, що я купую йому постійно нові іграшки. Та не можу стриматися, мабуть, відчуваю вину, що не мала змоги таке купувати Денису.
З Анею ми поладнали добре, вона казала, що готувалася після весілля отримати свекруху, а натомість отримала ще одну маму. Про таке я навіть не могла мріяти. Я бачила, що між дітьми кохання та лад і це мене дуже тішило.
Та знайшлася та хто приніс смуту у наше життя. Одного дня гуляючи з Михайликом парком зустріла Тамару. Це мама Денисового однокласника. Раніше ми спілкувалися, поки діти в школі були, а тоді перестали. “Що вирішив Денис чужу дитину прийняти?” видала вона мені. Побачивши мої здивовані очі продовжила: “А ти, що не знала?” І повідала вона мені таку історію, виявляється Аня зустрічалася з хлопцем, а коли вона завагітніла, сказав, що не хоче її знати. А мій Денис був у неї закоханим по вуха і вирішив, що візьме на себе відповідальність за Аню і її майбутню дитину. Про це Тамарі розповів її син, що працював разом з Денисом. Для мене то стало шоком. Я ледве до вечора дочекалась, поки син прийде забрати Михайлика.
– Денисе, мені сказали, що Мишко не твій син.
– Я знаю, це нічого не міняє. Я його люблю, і він мені син, хоч і не біологічний. Я не хочу більше підіймати цю тему.
– Сину, я люблю Михайлика, я люблю Аню. Я рада що у вас в сім’ї розуміння та лад. Але засмутилася, що чужі люди знають про вас більше ніж я. – пояснила я синові.
Дійсно я не перестала відноситись до онука якось по іншому, люблю його безмежно. А от на сина стала дивитися ще з більшою гордістю, я виховала справжнього чоловіка.
