Олеся вдарила долонею по кухонному столу: «Годі мовчати! Ціле десятиліття терпя твої вибрики, а тепер ще й це!» Соломія сиділа навпроти, не підводячи погляду. Руки тремтіли, коли вона піднесла глиняну чашку з чаєм до губ. Пом’ята лікарняна довідка лежала між ними.
«Що ти хочеш від мене?» ледве чутно запитала Соломія.
«Правди!» Олеся здригнулася, встала і почала нервово ходити маленькою кухнею. «Хочу знати правду! Чому мовчала? Чому не сказала мені тоді?»
Соломія поставила чашку. Гарячий чай розплеснувся, залишивши круглу пляму на дереві.
«Боюся», вимовила вона. «Боялася, що зненавидиш мене.»
«А зараз не бісиво?» голос Олесі здався від люті. «Коли я сама довідалася все?»
Сусідка знизу застукала по трубі. Олеся глибоко вдихнула і сіла. Та руки все одно не слухалися.
«Розповідай усе», попросила вона. «З самого початку.»
Соломія втерла сльози рукавом блузки.
«Не знала, як тобі промовити. Ти ж була така щаслива тоді, мало що вийшла заміж…»
«Не крути! Кажи прямо!»
«Я бачила Богдана з тією жінкою у кав’ярні на Хрещатика. Сиділи біля вікна, трималися за руки. Вона була вагітна.»
Олеся відчула, ніби земля сповзає з-під ніг. Зраду чоловіка знала, але не здогадувалася, що хтось бачив їх разом ще тоді.
«Коли це було?»
«Через півроку після вашого весілля», прошепотіла Соломія. «Йшла з роботи, побачила випадково. Спочатку не вірила очам, що це Богдан. Але вони вийшли на вулицю, і впізнала точно.»
«І що далі?»
«Хотіла підійти, але…» Соломія замовкла. «Він поцілував її. Тихо так, мов коханої. А потім поклав долоню на її живіт.»
Олеся заплющила очі. Спогади накатили хвилею болю. Той час у їхньому подружжі, коли вона мріяла про дитину, а Богдан щодня відмовлявся.
«Тож він уже мав дитину від іншої?»
«Не знаю. Можливо. Олесю, я правда планувала сказати, але…»
«Але вирішила промовчати. Ціле десятиліття!»
Соломія здригнулася від різкості у голосі подруги.
«Гадала, що це минутиме. Що він опам’ятається, повернеться до тебе. Ти ж була така закохана, планувала дітей, купувала дитячі речі…»
«Дитячі речі», повторюла Олеся з гіркотою. «А він тим часом годував чужу дитину.»
Вона підвелася та підійшла до вікна. У дворі діти гучно сміялись, ганялися за гойдалками. Олеся так мріяла про своїх. А тепер їй сорок три, і шансів лишалося котрийсь.
«Олесю, вибач», Соломія підійшла ближче. «Розумію, спромоглася погано. Але я не могла зруйнувати твоє щастя.»
«Яке щастя?» Олеся повернулась до неї. «Щастя жити з ошуканцем та зрадником? Щастя витрачати найкращі роки на людину, яка тебе не любить?»
«Він тебе любив! Я бачила, як він на тебе дивився.»
«Бачила? Коли? Коли зраджував мені з вагітною коханкою?»
Соломія понуро схилила голову. Слова подруги били в саму глибину, та й самій було зрозуміло чому.
«Я вважала, що дію правильно», проказала вона.
«Правильно?
Олена схопила свій житній каравай зі столу, вийшла на схилений до ночі балкон Києва та кинула його вниз, на темні камені під’їзду, слухаючи, як знадвору глухо лоскоче дощ по залізному гіллячку калини.
