— Що ти несеш, Віро?! — вигукнула Оксана, хапаючи зі столу чашку зі стиглою кавою. — Десять років! Десять років ми з тобою дружили, а ти…
— А я що? — перебила подругу Віра, зриваючись з дивану. — Я тобі що, мала звітувати про кожен свій крок? Ти ж сама казала, що Тарас тобі більше не потрібен!
— Казала! Але не для того, щоб ти одразу до нього кинулася! — Оксана поставила чашку так різко, що кава розлилася по блюдцю. — Господи, та як же мені тепер на вас двох дивитися?!
Віра опустилася назад на диван, стиснувши у кулаках свої темні коси. Вона давно знала, що ця розмова неминуча, але все одно не була готова до такого шторму.
— Оксанко, ну послухай мене… — почала вона тихіше. — Ми ж дорослі люди. Ти з Тарасом розлучилися рік тому. Рік! І увесь цей час твердила, що вільна, що більше ніколи до нього не повернешся…
— Так, казала! І що з того? — Оксана метушилася по кухні, то відчиняючи, то закриваючи шафки. — Це ж не значить, що я готова бачити його з моєю кращою подругою!
— Колишньою кращою, мабуть, — гірко усміхнулася Віра.
Вони познайомилися в університеті, на першому курсі економфаку. Оксана тоді була яскравою, жартівливою дівчиною з густими русявими кучерями, а Віра — серйозною відмінницею у великих окулярах. Здавалося, у них немає нічого спільного, але чомусь вони відразу потягнулися одна до одної.
— Вірко, а ти вмієш краситися? — запитала Оксана після першої лекції, оглядаючи нову знайому.
— Ні, а навіщо? — здивувалася та.
— Навчу! А ти мені математику поясниш, добре? У мене з цифрами біда повна.
Так і почалася їхня дружба. Оксана перетворила скромну Віру на справжню красуню, а Віра витягла подругу з хвостів. Вони були нерозлучні: разом вчилися, разом ходили на побачення, разом мріяли про майбутнє.
— Знаєш, Вірко, — говорила Оксана, коли вони лежали в гуртожитку на вузьких ліжках, — я хочу вийти заміж за справжнього чоловіка. Щоб він був сильним, гарним, щоб від одного його погляду у мене коліна тремтіли.
— А я хочу просто кохати, — відповідала Віра. — Щоб він розумів мене з півслова, щоб ми могли мовчати разом і почуватися щасливими.
Тарас з’явився в їхньому житті на третьому курсі. Високий, спортивний, зі щирою усмішкою. Він перевівся з іншого міста і одразу привернув увагу усіх дівчат на факультеті.
— Ну все, дівчата, я пропала! — театрально зітхнула Оксана, побачивши його вперше. — Ось він, мій принц!
Віра лише посміхнулася. Тарас справді був гарним, але щось у ньому здалося їй занадто… ідеальним.
— Оксано, привіт! — покликав їх Тарас після лекції. — Можеш показати, де тут нормально поїсти?
— Звісно! — розплескалася в усмішці рудоволоса. — Віро, йдемо з нами?
— Ні, я до викладача зайду, — збрехала Віра. — Ідіть самі.
Оксана закохалася з першого погляду. А Тарас, здавалося, теж не залишився байдужим. За місяць вони вже зустрічалися, а Віра перетворилася на «треА за вікном уже падав осінній дощик, ніби змиваючи десятирічні образи, і вони йшли поруч — нарешті разом — не боячись ні минулого, ні майбутнього.
