Десять років ні на що
— Що ти несеш, Олесю?! — вигукнула Соломія, зітримавши в руках чашку з остиглою кавою. — Десять років! Десять років ми з тобою дружили, а ти…
— А я що? — перебила подругу Олеся, зриваючись з дивану. — Я тобі, що, мала звітувати за кожен свій крок? Ти ж сама казала, що Орест тобі більше не потрібен!
— Казала! Але не для того, щоб ти зараз же до нього кинулась! — Соломія поставила чашку так різко, що кава розлилася по блюдцю. — Боже, як же мені тепер на вас обоє дивитися?!
Олеся опустилася на диван, стиснувши у кулаки свої темні коси. Вона давно знала, що ця розмова неминуча, але все одно не була готова до такого вибуху.
— Сольо, послухай мене… — почала вона тихіше. — Ми ж дорослі люди. Ти з Орестом розлучилися рік тому. Цілий рік! І весь цей час ти твердила, що вільна, що більше ніколи до нього не повернешся…
— Так, казала! Та й що з того? — Соломія метушилася по кухні, відчиняючи й зачиняючи шафки. — Це ж не означає, що я готова бачити його з моєю найкращою подругою!
— Колишньою найкращою, мабуть, — гірко посміхнулася Олеся.
Вони познайомилися в університеті, на першому курсі економічного факультету. Соломія тоді була яскравою, жвавою дівчиною з густими русявими кучерями, а Олеся — серйозною відмінницею у великих окулярах. Здавалося, у них немає нічого спільного, але чомусь вони відразу потягнулися одна до одної.
— Олесю, а ти вмієш краситися? — запитала Соломія після першої лекції, розглядаючи нову знайому.
— Ні, а навіщо? — здивувалася та.
— Навчу! А ти мені математику поясниш, добре? У мене з цифрами біда повна.
Так і почалася їхня дружба. Соломія перетворила скромну Олесю на справжню красуню, а Олеся витягла подругу з хвостів. Вони були нерозлучні: разом вчилися, разом ходили на побачення, разом мріяли про майбутнє.
— Знаєш, Олесь, — говорилаОлеся вийшла з під’їзду, де Орест чекав на неї, і вперше за довгі роки відчула, що життя починається знову.
