Ми прожили разом десять років, але через мого батька вона забрала дітей і пішла…
Мені тридцять чотири. І я сам. Зовнішньо. Дружина пішла. Забрала наших трьох синів і поїхала до своєї матері у Вінницю. А я сиджу в будинку, який сам допомагав будувати, і слухаю, як годинник відбиває порожнечу. Ми прожили разом десять років. Здавалося б, що може зруйнувати таке життя? Але зруйнувало. Мій батько.
Ми познайомилися з Оленою, як і багато зараз, — у соцмережах. Спочатку листування, потім зустрічі, через пару місяців — весілля. Все завертілося, понеслося, як у гарному фільмі. Я був справді щасливий. Через рік у нас народився Данило — перший син. Я тоді просто літав від радості. Не відчував втоми, не помічав проблем, жив заради родини.
На той момент ми з Олею жили у моїх батьків у Черкасах. І це була моя перша помилка. Батько, хоч і трудяща людина, завжди зловживав горілкою. Його вибухи ставали частішими. Сварки, крики, приниження — Оля терпіла все мовчки. Я закривав очі. Думав — переживемо, пройде, звикне. Мати давно махнула на батька рукою, а для Олі все було новим і болючим.
Одного разу він у п’яній люті схопив її за руки, почав кричати якусь дурість. Вона вирвалася, подзвонила мені в сльозах. Я примчав. Скандал. Крики. І як результат — батько вигнав нас. Нас, із немовлям на руках, на вулиці. Оля не сперечалася. Ми поїхали до її матері.
Але й там, у Житомирі, не було спокою. Теща… жінка непроста. Постійно нові чоловіки, гала́с, суперечки, крики. Оля навіть сама не могла звикнути, а мені взагалі було не по собі. Але діватися було нікуди. Оля була вагітна другою. Народився Максим — наш другий хлопчик. Жвавий, світлий, з посмішкою до вух. Поки Оля сиділа з дітьми, я працював на двох роботах, щоб прогодувати сім’ю.
Прожили ми в тій квартирі майже три роки. Потім теща вигнала й нас. Прямо в очі: «Ти мені не подобаєшся. Їдьте». Оля пішла зі мною. Ми зняли помешкання, перевели дух. Без батьків, без чужих правил — вперше відчули, що справді родина. І жили непогано. Хоча тяжко було. Грошей ледь вистачало, я тягнув усе сам, Оля підробляла вдома. Але ми були разом. І цього було досить.
Потім моя мати вирішила будувати дім у передмісті — під Бояркою. Мріла про великий дім для всієї родини. Запропонувала нам, пообіцяла, що все буде інакше. Ми повірили. Вклалися в будівництво — руками, часом, грошима. Через два роки заїхали. Дім був двоповерховий, місця вистачало всім: і батькам, і нам. Жили спокійно, народився наш третій син — Тимофій.
Та спокій тривав недовго. Мати Олі продала свою квартиру і поїхала до столиці, до брата Олі. По дорозі заїхала до нас «на трохи». Залишилася. Привела чергового чоловіка. Почалися чіпляння, плітки, докори. Оля нервувала, зривалася. Мій батько знову почав пити. Я тим часом змінив роботу — тепер часто їздив у відрядження. Вдома бував раз на два тижні. А вдома тим часом наростав жах.
Після одного з рейсів я застав Олю, коли вона збирала речі. Вона плакала. Сказала: «Я більше не можу. Твій батько знову кричав, що я тільки й вмію, що народжувати. Він назвав мене… А ти де був?»
Я стояв, ніби в землю врос. А потім дивився, як моя дружина з трьома дітми виходить із нашого дому. Їде. Їде, ніби в нікуди. Але я знав — вона їде до матері. До тієї самої, яка тільки й робить, що налаштовує її проти мене.
Я дзвоню їй кожен день. Прошу повернутися. Плачу в трубку. Вона відповідає холодно: «Я не повернуся в цей дім. Ніколи». Я розумію, що винен. Що не вчасно поставив межі. Що не захистив її. Що обрав комфорт і батьківський дах замість спокою дружини.
Тепер думаю: може, знову зняти житло. Почати все спершу. Забрати її та дітей. Побудувати з нуля, але вже удвох. Без чужих. Без пи́н. Без тещ, тестів, скандалів.
Я не знаю, чи пробачить вона. Чи повернеться. Але знаю точно: втрачати її не хочу. Ми прожили десять років. Це було моє життя. А зараз — його немає. І в цьому домі разом з нею зник і моє повітря.
