Ми прожили разом десять років, але через мого батька вона забрала дітей і пішла…
Мені тридцять чотири. І я сам. Зовсім. Дружина пішла. Забрала наших трьох синів та поїхала до своєї матері у Житомир. А я сиджу в будинку, який сам допомагав будувати, і слухаю, як годинник відміряє порожнечу. Десять років разом. Здавалося б, що може зруйнувати таке життя? Але зруйнувало. Мій батько.
Ми познайомилися з Олесею, як і багато зараз, — у соцмережах. Спочатку листування, потім зустрічі, через кілька місяців — весілля. Все закрутилося, понеслося, немов у доброму фільмі. Я був щиро щасливий. Через рік у нас народився Денис — перший син. Тоді я просто літав від радості. Не відчував втоми, не помічав проблем, жив заради родини.
Тоді ми з Олесею жили у моїх батьків у Чернігові. І це була моя перша помилка. Батько, хоч і працьовитий, завжди зловживав горілкою. Його вибухи ставали все частішими. Сварки, крики, приниження — Олеся терпіла мовчки. Я заплющував очі. Думав — переживемо, пройде, звикне. Мати давно махнула на нього рукою, а для Олесі все було новим і болючим.
Одного разу в п’яній люті він схопив її за руки, почав кричати якусь дурню. Вона вирвалася, подзвонила мені в сльозах. Я примчав. Скандал. Крики. І як підсумок — батько вигнав нас. Нас, з немовлям на руках, на вулицю. Олеся не сперечалася. Ми поїхали до її матері.
Але й там, у Луцьку, не було спокою. Теща… жінка непроста. Постійно нові чоловіки, галас, суперечки, крики. Олеся навіть сама не могла звикнути, а мені і зовсі було не по собі. Але подітися було нікуди. Олеся була вагітною другим. Народився Максим — наш другий хлопчик. Енергійний, ясний, із усмішкою до вух. Поки Олеся сиділа з дітьми, я працював на двох роботах, щоб прогодувати сім’ю.
Прожили ми в ті квартирі майже три роки. Потім теща вигнала і нас. Прямо, у вічі: «Ти мені не подобаєшся. Залишайтеся». Олеся пішла зі мною. Ми зняли житло, перепочили. Без батьків, без чужих правил — вперше відчули, що справді сім’я. І жили непогано. Хоч і важко було. Гроші ледь вистачали, я тягнув все сам, Олеся підробляла вдома. Але ми були разом. І цього було досить.
Потім моя мати вирішила будувати будинок у передмісті — під Бояркою. Мріяла про великий дім для всієї родини. Запропонувала нам, пообіцяла, що все буде інакше. Ми повірили. Вклалися в будівництво — руками, часом, грішми. Через два роки заїхали. Будинок був двоповерховий, місця вистачало всім: і батькам, і нам. Жили тихо, народився наш третій син — Олексій.
Але спокій тривав недовго. Мати Олесі продала свою квартиру і поїхала до столиці, до брата Олесі. По дорозі заїхала до нас «на кілька днів». Залишилася. Привела чергового чоловіка. Почалися причіпки, плітки, докори. Олеся нервувала, зривалася. Мій батько знову почав пити. Я тим часом змінив роботу — тепер часто їздив у відрядження. Бував удома раз на два тижні. А вдома тим часом наростав жах.
Повернувшись з однієї з поїздок, я застав Олесю, яка збирала речі. Вона плакала. Сказала: «Я більше не можу. Твій батько знову кричав, що я тільки й умію, що народжувати. Він назвав мене… А ти де був?»
Я стояв, немов укопаний. А потім дивився, як моя дружина з трьома дітьми виходить з нашого дому. Їде. Їде, немов у нікуди. Але я знав — вона їде до матері. До тієї самої, яка тільки й робить, що налаштовує її проти мене.
Я дзвоню їй щодня. Благаю повернутися. Плачу у трубку. Вона відповідає холодно: «Я не повернуся в цей дім. Ніколи». Я розумію, що винний. Що вчасно не поставив межі. Що не захистив її. Що обрав комфорт і батьківський дах замість спокою дружини.
Тепер думаю: може, знову зняти житло. Почати все спочатку. Привезти її і дітей. Будувати з нуля, але тільки удвох. Без чужих. Без п’янства. Без тещ, тестів, скандалів.
Я не знаю, чи пробачить вона. Чи повернеться. Але знаю точно: втрачати її я не хочу. Ми прожили десять років. Це було моє життя. А зараз — його немає. І в цьому будинку разом із нею зник і моє повітря…
