**Десять років навіки**
— Що ти несеш, Олесю?! — вигукнула Марія, схопивши зі столу чашку зі студеним кавою. — Десять років! Десять років ми з тобою дружили, а ти…
— А я що? — перебила подругу Олеся, зриваючись з дивану. — Я тобі що, мусила звітувати про кожен свій крок? Ти сама казала, що Руслан тобі більше не потрібен!
— Казала! Але не для того, щоб ти одразу до нього кинулась! — Марія поставила чашку так різко, що кава розлилася по блюдцю. — Господи, як же мені тепер на вас дивитися?!
Олеся опустилася назад на диван, стиснувши в кулаки свої темні коси. Вона давно знала, що ця розмова неминуча, але все одно не була готова до такого вибуху.
— Марійко, послухай мене… — почала вона тихіше. — Ми ж дорослі люди. Ти з Русланом розлучилися рік тому. Рік! І весь цей час твердила, що вільна, що більше ніколи до нього не повернешся…
— Так, казала! І що з того? — Марія метушилася по кухні, то відчиняючи, то зачиняючи шафки. — Це ж не означає, що я готова бачити його з моєю найкращою подругою!
— Колишньою найкращою, мабуть, — гірко посміхнулася Олеся.
Вони познайомилися в університеті, на першому курсі економфаку. Марія тоді була яскравою, жвавою дівчиною з густими русявими кучерями, а Олеся — серйозною відмінницею у великих окулярах. Здавалося, у них немає нічого спільного, але чомусь вони одразу потягнулися одна до одної.
— Олесю, а ти вмієш фарбуватися? — запитала Марія після першої лекції, розглядаючи нову знайому.
— Ні, а навіщо? — здивувалася та.
— Навчу! А ти мені математику поясниш, добре? У мене з цифрами біда повна.
Так і почалася їхня дружба. Марія перетворила скромну Олесю на справжню красуню, а Олеся витягла подругу з хвостів. Вони були нерозлучні: разом вчилися, разом ходили на побачення, разом мріяли про майбутнє.
— Знаєш, Олесь, — казала Марія, коли вони лежали в гуртожитку на вузьких ліжках, — я хочу вийти заміж за справжнього чоловіка. Щоб від його погляду коліна тремтіли.
— А я хочу просто любити, — відповідала Олеся. — Щоб він розумів мене без слів.
Руслан з’явився на третьому курсі. Високий, спортивний, з рідкісною посмішкою. Він перевівся з іншого міста і одразу привернув увагу всіх дівчат на факультеті.
— Дівчата, все, я пропала! — театрально зітхнула Марія, побачивши його вперше. — Ось він, мій принц!
Олеся лише усміхнулася. Руслан справді був гарний, але щось у ньому здалося їй занадто… ідеальним. Наче він завжди знав, що сказати.
— Маріє, привіт! — кликнув він після лекції. — Може, покажеш, де тут смачно поїсти?
— Звісно! — сяяла русява. — Олесю, йдемо з нами?
— Ні, я до викладача зайду, — збрехала Олеся.
Марія закохалася з першого погляду. А Руслан, здавалося, теж не лишився байдужим. Через місяць вони вже зустрічалися, а Олеся стала «третьою зайвою».
— Олесю, ну неОлеся вийшла на вулицю, де її чекав Руслан, і вперше за десять років відчула, що нарешті починає жити для себе.
