Я живу в місті. У мене є дружина, діти. Світлана в мене гарна дружина, розумна, спокійна. Завжди дасть гарну пораду, коли в мене щось не виходить. Маю хорошу роботу, тому можемо дозволити собі багато що. Моя мама, в той час, коли ми з сестрою були маленькими, поїхала в Італію на заробітки. Так сталося, що тато кинув нас заради іншої жінки, а виживати якось потрібно. Мамина подруга вже їздила заробляти, взяла маму з собою.
Нас виховували дідусь і бабуся. Виростали ми в селі, але в школу їздили в місто. Так мама хотіла. Тому що дідусь із бабусею відмовилися жити в місті. У них вдома господарство. Вони звикли до всього свого, а найцікавіше, що звикли багато працювати. А в місті сидіти без роботи, то не для них. Мама спочатку їздила часто, потім рідше. А коли повідомила, що виходить заміж за італійця, то і зовсім перестала їздити.
Допомагати грошима після заміжжя також перестала. Так ми повністю лягли на плечі бабусі й дідусю. Роки йдуть. Ми виросли. Сестра поїхала навчатися в інше місто, там і залишилася, вийшла заміж. Я живу в місті, недалеко від села. Бабусі вже немає з нами. Дідусь довго був у розпачі. Ніяк не міг звикнутися без бабусі. Але час лікує, тому через рік дідусь поводився як і раніше. Але господарство не зменшилося.
Після того, як я одружився, в село до дідуся їздити став менше. Своя сім’я з’явилася. Тому коли телефонувала сусідка, що дідусь захворів, ми з дружиною поїхали увечері в село. Дідусь лежав на дивані. Він дуже подався від тих пір, як я його бачив. Викликали швидку допомогу, дідуся забрали в лікарню. Поки я порався по господарству, дружина їздила відвідувати дідуся. Коли говорили з лікарем, той сказав, що дідусю потрібен відпочинок.
За місяць, що дідусь лежав у лікарні, я розпродав всю живність, яка була на подвір’ї. Йому повідомив, що житиме з нами у квартирі. Будинок не продавали. Коли побачив які нещасні очі дідуся, що він житиме в місті, зрозумів, обійстя залишимо. Адже все життя його пройшло в тій оселі. Мені також тяжко з нею розлучатися. Але ми молоді, звикнемо в іншому місці. А дідусь ні, йому додому хочеться.
Зимували ми всі в місті. Дідусь днями сидів у своїй кімнаті, дивлячись у вікно. Він сумував. Ніякі прогулянки, які ми влаштовували йому, не радували. Він згасав на очах. Побачивши таке, я пообіцяв, як тільки надворі стане тепло, вивезу дідуся в село. Надалі дідусь живе моєю обіцянкою. Дійсно, як надворі стало тепло, ми поїхали провідати будинок. Дідусь стояв на своєму подвір’ї й плакав. Діждався. Думав що не діждеться, вголос говорив він.
Я залишив дідуся в селі, а сам повернувся в місто. Адже мені потрібно на роботу. Але спокою немає. Як він там буде один? Попросив сусідку, щоб наглядала. Але на скільки я можу його лишити? Як поступити далі, не розумію. Робота не дозволяє їздити кожен день, і тиждень не бачити, то довго.
