Останнім часом на роботі у мене була купа справ. Доводилося часто затримуватися і вирішувати певні технічні проблеми. На закінчення тижня я вирішив, що мало часу приділяв дружині і тепер потрібно вибачитися. Тож увечері по дорозі додому купив букет квітів і зайшов у кафе, що близько нашого дому, аби купити улюблені тістечка Марії.
Був вечір п’ятниці, та на диво, черги не було. Переді мною стояв старенький дідусь. Він був одягнений у темний, старий, але чистий одяг. Було враження, що цим речам сто років. Та це мене не дивувало, адже розумію, що вижити нині на одну пенсію – в межах нереального.
Мене збентежило, що дід аж труситься від холоду. Він попросив у бармена лише скляночку гарячої води, аби зігрітися. Іншого замовлення не було. Спочатку бармен стояв серйозним, а потім посміхнувся і запропонував горнятко капучино за рахунок закладу. Позаду стояла доволі доросла жінка. Вмить вона відкрила рот і почала обурюватися, що не потрібно в таке кафе приводити всіляких безхатченків і поїти їх кавою. Нібито їй неприємно знаходитися з ним в одному приміщенні.
Я уже почав був щось говорити на захист дідуся, та звідки не візьмись вийшла адміністраторка закладу і почала кричати, аби старий забирався звідти геть і не відлякував їм клієнтів. Таких вони обслуговувати вони не збираються.
Я рідко розчулююся і не можу назвати себе сентиментальною людиною, та в той момент на очах проявлялися сльози. Мене душило почуття образи за дідуся. А потім я міцно розізлився і звернувся напряму до директора, прояснив усю ситуацію, повідомив про людяність бармена і жорстокість адміністраторки.
Я навіть не очікував на таку реакцію: директор в ту ж мить звільнив адміністраторку і жіночці з черги повідомив, що вона може забути про їхній заклад. Таким тут не місце.
А потім ми всі разом присіли до дідуся і випили з ним по чашечці смачного лате.
