Все життя я працювала, одна ростила сина. Коли пішла на пенсію, мріяла, що буду відпочивати в санаторії, ходити в театр. Та моїм мріям не судилося здійснитися. Мій син Михайло одружився в тридцять два роки. Він говорив, що потрібно спочатку заробити гроші, потім будувати сім’ю. Коли в нього була квартира, машина, тільки потім привів Катю знайомити зі мною. Через рік народився в них синок Костя. Я допомагала з першого дня народження внука. Хлопчик ріс неспокійний, тому допомога моя знадобилася.
Коли Костя підріс, в мене з’явилися подруги, з якими планували прогулянки, походи по магазинах, відпочинок взагалі. Але як тільки ми з подругами заплануємо куди небуть піти, Михайло і Катя обов’язково приведуть мені Костю. Тому, що в них з’являються справи. Надалі і питати в мене перестали, приведуть і до побачення, в них день народження в друзів, чи відпочинок на природі.
Дійшло до того, що залишали внука на тиждень або на два. Я, звичайно хлопчика люблю, але для чого батьки? Коли вони його майже не бачать. Останній раз, зателефонував Михайло, і повідомив, що Костю забирати додому не будуть, так як їдуть на екскурсію в Карпати на десять днів. Хвилину подумавши, я сказала сину, що нам пенсіонерам, від роботи, де працювала, видали безкоштовні путівки в санаторій на двадцять днів. Тому вибач, але залишити Костю в себе я не можу. Михайло образився, спитав, чому тобі дома не сидиться? Але по сина приїхав.
Я більше не буду забирати внука, адже батьки не бачать, як росте хлопчик. Приблизно так сказала Михайлу. В мене з’явився вільний час, я можу відпочивати в ліжку майже до обіду, піти з подругами гуляти. Я насолоджуюсь свободою. Треба було раніше поставити дітей на місце, щоб згадали, що вони батьки.