**«Квартира, де нас більше не бажають»: як мати перетворила дім на поле бою**
Олег сидів у кабінеті, коли задзвонив телефон. На екрані імя дружини. Він здивувався вона рідко дзвонила серед дня.
Привіт, Насте. Що трапилося? Трохи зайнятий, сказав він, відволікаючись від монітора.
Трапилося, прошепотіла вона, голос розбитий від сліз. Нас вигнали. Нам нема де жити!
Що?! Олег зірвався з місця. Що з квартирою? Пожежа? Грабеж?
З квартирою все гаразд тільки ми більше не маємо права там жити.
Як це «не маємо»? Хто може заборонити нам жити у власній квартирі?!
Хто твоя мати! вибухнула вона, і в її тоні було все біль, гнів, розпач.
Роки тому вони з Настею переїхали до Києва з дітьми. Старшій доньці було сім, молодшій пять. Спочатку знімали квартиру, працювали безвпинно. Потім їм усміхнулась удача батько Насті несподівано отримав квартиру від далекого родича.
Живіть тут, сказав старий. Я пенсіонер, податки мені не тяжкі, квартира залишається на мене, але я вас не турбуватиму.
Вони зробили ремонт, купили меблі. Оселилися. Вже вважали квартиру своєю хоч офіційно вона не була їхньою. Але Настя все одно жила з тривогою в душі.
Ми вклали сюди все, але на папері нас там нема, говорила вона чоловікові.
Не хвилюйся. Тетяна у батьків, ми тут. Хто нас виженє? Ми ж не чужі.
Але сталося гірше їх вигнали. І не чужі, а рідні.
Все почалося після святкування дня народження батька. Вони прийшли, відзначили. Наступного дня свекруха сказала:
Ми вирішили: ваш племінник, Віктор, буде жити з вами. Вступив до університету, у гуртожитку тісно. У вас простір. І до того ж, додала вона, квартира все одно наша, ми вирішуємо, хто там живе.
Настя ледве стрималася. Але Олег лише кивнув:
Без проблем. Місця вистачить.
Їй хотілося кричати, але вона змовчала. Не час. Але щось у ній тріснуло.
Віктор переїхав як господар. Їв на дивані, лаявся, залишав безлад. Руйнував усе, до чого доторкався. Потім приїхали батьки Олега. «Навідати племінника». І почалося.
У Віктора брудні черевики! докоряла свекруха. Чому не випрала куртку?! Де пиріжки?!
Командувала, як генерал. Готувала, мила, прибирала. А потім, різко:
Не розумію, як мій син міг звязатися з такою, як ти! Краще йди. Залиш квартиру.
Куди мені йти? У дітей свої родини, оренда дорога
Це не мої проблеми. Збирай речі.
Коли Настя відмовилася, свекруха сказала:
Я поясню Олегові. Він підпише розлучення.
Настя мовчазно зібрала речі й плакала.
Олег дізнався і кинувся додому.
Мамо, що це?! Ти вигнала мою дружину?!
Вона зайва. До того ж пє!
Що?!
Я чула, як дзижчали пляшки в її сумці. Що сховала? Не потерплю такого під своїм дахом. Квартира моя я вирішую.
Мамо, Віктор виніс сміття!
Не звинувачуй дитину! Якщо вона ще раз сюди прийде не плач потім.
Тоді я йду з нею.
Ще краще. У Віктора тепер є дівчина, йому є де жити.
Олег стиснув кулаки.
Добре. Два дні.
Насте, не плач. Заберемо все Валентин допоможе, у нас є гараж. Буде добре. Знайдемо квартиру. Не таку, як мріяли, але свою.
Через три дні свекруха прийшла з Тетяною з мішками, ніби на фронт. Риба, мясо, банки, овочі
Вони пішли?! спитала Тетяна в шоці.
Пусто Ні кухні Ні холодильника Ні меблів
Винесемо на балкон.
Дощ! Мамо, нам навіть спати нема де!
Марія Петрівна набрала номер сина він не відповідав. Онуки теж не брали трубку.
Маріє, це бабуся сказала вона одній із онучок, але у відповідь почула:
Більше не дзвоніть!
У квартирі лише старий брудний диван. І таз у ванній символ кінця.
Через півроку Настя готувала вечерю у новій квартирі. Дзвінок. Невідомий номер.
Сину, це я Мама Ти не дзвониш Вибач. Повертайтесь. Живіть тут.
Ми вже живемо. У своїй квартирі.
«Своїй»? Навіщо вам ще одна? У вас є наша!
Ваша ваша. У нас своя.
А онуки? Вони мене покинули!
Їм нічого не треба. У нас є все. Більше не згадуйте цю квартиру. І ми не повернемося.
Олег поклав трубку. Цей розділ його життя закрився. І більше не відкриється.
