**Дім надії**
Оксана лежала з заплющеними очами, але не спала. На стелі плигали світлові плями від фар автомобілів, що проїжджали повз будинок. По карнизу застукав дощ. На дивані важко зітхнув Олег і знову затих. Як же давно вони не спали разом…
Познайомилися вони чотирнадцять років тому. Оксана спішила на день народження подруги й, як завжди, запізнилася. Прийшла, коли гості вже сиділи за столом.
— Іди швидше! — подруга потягнула її до кімнати, ледве давши роздягнутися.
Оксана привіталася й зніяковіла від уваги гостей. Непевно протягнула подарунок Наталі, навіть не піднявши очей.
— Наталю, чого ж ти? Запроси Оксану до столу! — вступилася мама іменинниці. — Олеже, принеси табуретку з кухні.
Високий хлопець усміхнувся Оксані й поступився їй своїм стільцем. Вона ледве впізнала в ньому старшого брата Наталі. Він щойно повернувся з армії, став іншим — сильнішим, серйознішим. Незабаром він повернувся з табуреткою й втиснув її між стільцями поруч із Оксаною.
Хтось сказав черговий тост, усі чокнулися. Олег подав їй келих з червоним вином.
— Я не буду, — заперечила вона.
— Це сік, — прошепотів він їй на вухо, і їхні келихи тихо дзенькнули.
Він поклав їй у тарілку по ложці різних салатів. Подруги Наталі то й дело кидали на Олега цікаві погляди, перешіптувалися.
Пізніше батьки тактовно пішли на кухню, а молодь врубила музику, відсунула стіл і почала танцювати. Олег запропонував Оксані втекти. Вони довго бродили містом і говорили. З того вечора більше не розлучалися.
— Тепер можна одружитися. Ти згодна? — запитав Олег у Оксани після випускного.
Чи згодна вона? Навіщо питати? Вона давно з розуму зійшла від кохання. Але що скаже мати?
— Яке весілля? Ви з глузду з’їхали? Він іще куди не йшов — в армії професію здобув, а тобі вчитися треба! Навіщо поспішати? Хоч пару років зачекайте, на ноги встаньте… — благала мати, притискаючи руки до грудей.
— Вибачте, але чекати ми не можемо, — взяв удар на себе Олег.
Мати лише ахнула, зрозумівши все, й розплакалася.
Так замість інституту Оксана через сім місяців народила хлопчика. Олег працював у СТО, а вона сиділа з дитиною. Вийшла з неї гарна мати й добра дружина.
Жили вони з мамою Оксани. Коли син пішов у садочок, вона теж влаштувалася на роботу. Один із клієнтів Олега взяв її секретаркою. Тепер вони змогли взяти квартиру в іпотеку.
Син, коханий чоловік, міцна родина. Оксані здавалося, що так буде завжди. Але рік тому в сусідню квартиру заселилася молода гарна жінка. Одного вечора вона прийшла знайомитися — з тортом і пляшкою вина. Оксана накрила на стіл, вони випили.
Марія — так звали сусідку — знала безліч анекдотів і вміла їх розповідати. Вона з Олегом реготали аж до болю в животі. Потім Марія запитала, чи вміє Олег збирати меблі? Купила шафу, а сама не справляється.
— Він усе вміє, у Олега золоті руки, звичайно, допоможе, — легко відповіла Оксана.
Наступного дня після вечері він пішов до сусідки збирати шафу. Потім допомагав перевозити коробки, вішати люстру, щось прибивати… По вечорах Олег тепер часто пропадав у Марії. Інколи вона приходила побалакати з Оксаною.
— У вас така гарна родина. Тобі пощастило з чоловіком, — зітхала Марія. — А в мене ні чоловіка, ні дітей.
— Не журся. Які твої роки? Усе буде. Ти ж гарна, весела. Знайдеш і своє кохання, — заспокоювала її Оксана.
— Я вже знайшла, — раптом вирвалося в Марії.
Оксана тактовно не розпитувала, щиро пораділа за нову подругу. Що та відвела очі, а чашка задрижала в її руці — спише на збудження від випадкового зізнання.
А одного разу на вулиці її зупинила сусідка.
— Оксанко, із роботи?
— Так. Вибачте, мені додому треба…
— Постривай. Не моя справа, але ти маєш знати. Моя квартира навпроти Маріїної. Не подумай, я не підглядаю. Просто, коли вночі хтось тихо йде під дверима… Коротше, рятуй чоловіка, поки не пізно.
— Про що ви? Від кого рятувати? — не зрозуміла Оксана.
— Ну, про те саме. Якось вночі пішла на кухню — від безсоння тепло молоко допомагає. Раджу. Іду я, аж тут — клац! — замок відчинився. Я підійшла до дверей, заглянула у вічко…
Оксана відчула, як липкий холод розлився по спині. Хотілося втекти, але сусідка вчепилася її за руку.
— Дивлюся, а з квартири Марії пізній гість вийшов — і прямо до вас… — шепотіла вона, округливши очі.
Оксана вирвала руку й подалась назад.
— Олег — гарний чоловік, мрія. Тож такі, як Марія, завжди будуть на нього полювати. Подумай, що робити. Лише не спіши… — Слова сусідки врізалися в голову, немов дриль.Вони повернулися додому з новою надією, що більше ніщо не розлучить їх, і це кохання переможе всі випробування.
