Будинок, де залишилось кохання
Володимир переїхав у сусіднє село і одразу вирішив будуватися. Старий хатина, що дістався від тітки по матері, став тимчасовим прихистком. Він працював без упину: добудовував веранду, перекривав дах… І от одного разу побачив — по пилявій дорозі від зупинки йшла струнка жінка з пакетом у руках. Оксана. Така міська, охайна, з гордою поставою.
— Ось би таку за дружину, — промайнуло у нього в голові.
За кілька днів він зустрів її біля сільмагу. Просто підійшов і сказав:
— Я Володимир. Знаю, ви — Оксана. Можливо, познайомимося?
Оксана зніяковіла. Такий чоловік, молодий, дужій, і цікавиться нею, жінкою, яка вже багато побачила. Але Володимир був наполегливий, добрий. І вони почали зустрічатися. А через рік сталося те, чого Оксана не очікувала — він запропонував їй вийти за нього заміж. Подарував кільце. Справжнє, золоте, з камінчиком.
Оксана не вірила своєму щастю. Адже їй було вже п’ятдесят вісім, а Володимир молодший на три роки. Жили вони удвох, син давно переїхав у іншу область — там навчався, одружився, там і залишився. Онучці — п’ять, приїжджають рідко, але Оксана чекає кожного дзвінка, кожної фотографії.
Того вечора вона сиділа біля вікна. В борщі встигали ложки, а на серці — тривога. Володимир зранку пішов у поле — посівна. Сказав, що сьогодні вже мають закінчити. А його все не було.
Вона згадала своє дитинство. Старша із шестері, у тісній хаті з батьком, матір’ю та старою бабусею. Усе господарство на плечах, грошей — ледве вистачало. Іграшок не було. Навіть ялинки на Новий рік не ставили — вперше Оксана побачила її лише у школі. Там же відчула й першу радість — блискучі кулі, пісні, дитячий сміх…
А потім — як грім: не стало батька. За два місяці — бабусі. Мати залишилася сама з шістьма дітьми. Оксана тоді вчилася у третьому класі. Її дитинство скінчилося. Вона замінила бабусю: готувала, прибирала, доглядала молодших. Її рука так і не виправилася після падіння з горища — пальці слухалися погано, але вона не здавалася.
Після восьмого класу вступила до училища. Там, вперше в житті, почувалася щасливою: подруги, похвали викладачів, навчання. Вона стала майстринею з пошиття, все робила майже однією рукою. Її навіть за кордон возили — найкращих десять учнів, і вона серед них.
Але мати не підтримала її мрію про шлюб — з Іваном, добрим хлопцем з училища. Сказала: «Навіщо тобі це, самотність — твоя доля». І, мабуть, ті слова щось зламали…
Після закриття фабрики довелося повернутися в село. І там вона побачила Володимира.
І ось вони разом. Вже багато років. Збудували будинок. Виховали сина. І зараз — просто чекає, коли відчиниться хвіртка.
І вона бачить — йде! Володимир, втомлений, але усміхнений:
— Сонечко, усе! Посівну закінчили. Завтра нарешті відпочинемо…
І в цих словах було стільки тепла, що всі давні болі, зради, втрати зникали. Вона знала — нарешті її життя належить їй. І в ньому — кохання.
