Дім, де залишилося кохання
Богдан переїхав у сусіднє село і одразу вирішив будуватись. Старий будиночок, який дістався від тітки, став тимчасовим прихистком. Він працював без відпочинку: добудовував веранду, перекривав дах… А одного разу побачив — по запыленій дорозі від зупинки йшла струнка жінка з пакетом у руках. Марічка. Така міська, охайна, з гордою поставою.
«Ось би таку за дружину», — блимкнуло в нього в голові.
Через кілька днів він зустрів її біля крамниці. Просто підійшов і сказав:
«Я Богдан. Знаю, ви — Марічка. Може, познайомимось?»
Марічка зніяковіла. Такий чоловік, молодий, дужкий, і цікавиться нею — жінкою, яка вже багато пожила. Але Богдан був наполегливий, добрий. І вони почали зустрічатись. А через рік сталося те, чого Марічка не очікувала — він зробив їй пропозицію. Подарував кільце. Справжнє, золоте, з камінчиком.
Марічка не вірила своєму щастю. Адже їй було вже п’ятдесят вісім, а Богдан молодший на три роки. Жили вони удвох, син давно переїхав до іншого міста — там навчався, одружився, там і залишився. Онучці — п’ять, приїжджають рідко, але Марічка чекає кожного дзвінка, кожної фотки.
Того вечора вона сиділа біля вікна. У борщі встигли охолонути ложки, а на серці — тривога. Богдан зранку пішов у поле — сівба. Сказав, що сьогодні мають закінчити. А його все немає.
Вона згадала своє дитинство. Старша із шестерых, у тісній хаті з батьком, матір’ю та старою бабусею. Все господарство на її плечах, грошей — ледве вистачає. Іграшок не було. Навіть ялинки на Різдво не ставили — вперше Марічка побачила її лише в школі. Там же вперше відчула радість — блискучі кулі, пісні, дитячий сміх…
А потім — як грім: не стало батька. За два місяці — бабусі. Мати залишилася сама із шістьма дітьми. Марічка тоді вчилася у третьому класі. Її дитинство скінчилося. Вона замінила бабусю: готувала, прибирала, доглядала за молодшими. Рука залишилася пошкодженою після падіння з горища — пальці так і не слухалися, але вона не здавалася.
Після восьмого класу пішла до училища. Там, вперше, почувалася щасливою: подруги, похвали вчителів, навчання. Стала майстринею з пошиття, все робила майже однією рукою. Її навіть за кордон возили — найкращих десять учнів, і вона серед них.
Але мати не підтримала її мрію про шлюб — з Іваном, добрим хлопцем із училища. Сказала: «Навіщо тобі це, самотність — твоя доля». І, мабуть, ті щось зламали…
Після закриття фабрики довелося повернутися в село. І там вона зустріла Богдана.
І ось вони разом. Вже багато років. Збудували дім. Виростили сина. А зараз — просто чекає, коли відчиниться калітка.
І вона бачить — йде! Богдан, втомлений, але усміхнений:
«Марічко, все! Сівбу закінчили. Завтра нарешті відпочинемо…»
І в цих словах було стільки тепла, що всі давні болі, зради, втрати зникали. Вона знала — нарешті її життя належить їй. І в ньому — кохання.
