Мамо, а Мартуся знову погризла мій олівець!
Соломія забігає на кухню з обгризеним кольоровим олівцем у руці, а за нею товче лапами винуватий лабрадор, весело махаючи хвостом. Оксана відривається від плити, де одночасно булькає борщ і смажаться котлети, й зітхає. Уже третій олівець за сьогодні.
Викинь цей шматочок у відро й візьми новий з нашої шухляди. Назарчику, ти зробив математику?
Майже! долітає з кімнати.
«Майже» у виконанні її дванадцятирічного сина означає, що він сидить у телефоні, а зошит лежить поруч, незворушно чистий. Оксана це знає, але зараз їй треба перевернути котлети, помішати борщ, зловити чотирирічного Тараса, який цілеспрямовано повзе до собачої миски, і водночас не забути про пральну машинку.
…Тридцять два роки. Троє дітей. Один чоловік. Одна бабуся чоловіка. Один лабрадор. І вона єдиний працюючий механізм всієї цієї конструкції.
Хворіла Оксана рідко. Не тому, що мала сталеве здоров’я, а тому, що просто не могла собі цього дозволити. Хто нагодує сімю? Хто збере дітей до школи? Хто вигуляє Мартуся? Відповідь одна ніхто.
Оксаночко, а вечеря буде скоро?
Ганна Данилівна з’являється у дверях кухні, спираючись на свою палицю. Вісімдесят пять років, ясний розум, гарний апетит.
За ці пять років спільного життя Оксана могла на пальцях однієї руки перерахувати моменти, коли старенька дійсно допомогла у хаті.
Через десять хвилин, Ганно Данилівно.
Бабуся задоволено хитає головою й неквапом іде в кімнату. Інколи, дуже рідко, вона читає Тарасикові на ніч казки: або «Курочку рябу», або про «Колобка» вибір невеликий, але хлопчик слухає із захватом. Решту часу Ганна Данилівна сидить у себе, дивиться серіали чи чекає наступної їжі.
…На кухонному годиннику вже п’ята тридцять, коли у замку повертається ключ. Андрій переступає поріг із виглядом людини, що щойно пробіг київський марафон.
Вечеря готова?
Навіть не «добрий вечір». Оксана мовчки вказує на накритий стіл. Чоловік іде мити руки й сідає на своє місце. Телевізор сам собою вмикається пульт ніби приріс до його долоні.
Сьогодні Соломія отримала 12 з читання, пробує Оксана.
Ага.
Назарові треба допомогти з проєктом для природознавства.
Ага.
Це «ага» максимум, на що вистачає сил. Після вечері Андрій іде на диван. Його робочий день завершений. Місія виконана. Гроші в дім приніс інше його не хвилює.
Пізніше, коли діти засинають, Оксана відкриває ноутбук. Дистанційна робота в інтернет-магазині обробка замовлень, відповіді клієнтам, оформлення доставок. Не шалені гроші, але свої, зароблені. До того ж оренда квартири, яку вона вже чотири роки здає.
«Треба б переїжджати», миготить знайома думка. Та одразу ж звичне виправдання: Назар у хорошій школі, Соломія звикла до садочка, втратиться орендний дохід Оксана закриває ноутбук. Завтра. Все завтра.
Грудень приносить не тільки передноворічну метушню, а й грип. Температура підскакує до тридцяти девяти за лічені години. Все ламає, горло пече, голова розколюється. Оксана ледь добирається до ліжка.
Мамо, ти захворіла, констатує Назар, зазираючи у спальню.
Андрій зявляється за ним. На обличчі неначе турбота, але адресована вона не дружині.
Тільки бабусю не заразь. У її віці грип серйозна річ.
Оксана заплющує очі. Звісно. Ганна Данилівна. Як могла забути найголовніше.
Наступні три дні зливаються у гарячковий калейдоскоп. Висока температура, мокра подушка, сухі губи. За ці дні ніхто ні чоловік, ні бабуся, ні діти не приніс їй навіть склянки води. Чайник на кухні, до кухні десять кроків, але ці десять кроків Оксана проходить сама, тримаючись за стіни.
Усіх хвилює лише бабуся. «Не заходь туди, там мама хвора». «Одягни маску, як проходитимеш повз спальню». «Може, хай вона спить в іншій кімнаті?»
Вона це Оксана. У власній оселі вона стала загрозою, від якої треба вберегти по-справжньому важливих.
Через тиждень хвороба добирається до всіх. Спершу Тарас сопливий, гарячий, плаксивий. За ним Соломія. Далі Андрій демонстративно лягає в ліжко з температурою тридцять сім і два. Ганна Данилівна слід за всіма, але з особливою драмою.
Оксана, ще не оговтавшись, підводиться. Курячий бульйон, аптека, термометр, волога прибирання, прання. Звична дорога, тільки тепер на ватних ногах.
Андрію, потримай Тараса годинку. Мені треба в аптеку.
Чоловік закочує очі, але погоджується. Рівно за шістдесят хвилин Оксана звіряє годинник повертає сина в спальню.
Я втомився. В мене ж теж температура.
Тридцять шість і вісім. Оксана перевіряє.
Весна не краща. Новий вірус, нові хворі діти, нові безсонні ночі. Тарас скиглить, Соломія відмовляється від ліків, Ганна Данилівна вимагає особливого меню. В цьому хаосі цілком здоровий Андрій.
Андрію, допоможи з дітьми.
Оксано, я в минулий раз допомагав, але тоді вихідні були. А зараз робочий день. Дуже втомлююся.
Він знизує плечима. Цей простий жест пояснює все. Ввечері він приходить, сідає за стіл, чекає на вечерю. Хворі діти, знесилена дружина, безлад у квартирі не його турботи.
Одного вечора, коли Тарас нарешті заснув, а старші робили домашку, Оксана підходить до чоловіка. Телевізор бубнить про «Динамо».
Чому ти мені не допомагаєш? Чому ти ніколи не допомагаєш?
Андрій навіть не повертається. Не відповідає. Лише робить телевізор голосніше.
Оксана ще трохи стоїть, дивлячись на його потилицю. Стає остаточно зрозуміло все, що потрібно знати.
Наступного дня вона дістає великі сумки. Дитячі речі, іграшки, документи. Назар зупиняється у дверях:
Мамо, ми їдемо?
До бабусі Ірини.
Надовго?
Побачимо.
Соломія радіє бабуся Ірина пече її улюблені пиріжки. Тарас ще не розуміє, що відбувається але на всякий випадок тягне за собою свого плюшевого зайця.
В останній момент Оксана згадує про ще одну важливу частину родини Мартусю. Вона поїде з ними.
Андрій лежить на дивані. Сумки, складені речі, діти в куртках нічого з цього не зворушує його від телевізора. Коли двері за Оксаною зачиняються, він, напевно, просто перемикає канал…
Ірина Сергіївна приймає дочку й онуків без зайвих питань. Нагодувала, обійняла. Пятдесят вісім, вчителька зі стажем тридцять років вона і так усе розуміє.
Живи стільки, скільки треба.
На третій день починає дзвонити телефон. Андрій.
Оксано, повертайтеся. Тут усе засмічено, їсти нічого. Бабуся весь час щось просить.
Ні «я сумую». Ні «мені вас не вистачає». Його турбують лише побутові незручності.
Андрію, тобі не дружина потрібна, а хатня робітниця.
Що? Причому тут..
Ти хоч раз сказав, що скучаєш за дітьми?
Тиша. Тривала, красномовна.
Я ж гроші додому приношу, нарешті виривається з нього. Чого тобі ще треба?
Оксана кладе слухавку. Все закінчилося, і це приносить їй дивний спокій.
Через два тижні орендарі виїжджають з її квартири. Переїзд займає один день. Нова школа для Назара, новий садок для Соломії все виявляється вирішуваним простіше, ніж вона уявляла.
…Наступна їхня розмова вже остання. Всі невисловлені образи, проковтнуті слова, безсонні ночі біля гарячих дітей все це виливається в потік, що вже не зупинити.
Я дванадцять років була безплатною служницею! кричить вона в слухавку. І жодного разу, чуєш, жодного ти не запитав, як я себе почуваю! Як я живу взагалі! Ти… Ти… Мені досить!
Блокує номер. І подає на розлучення.
Суд триває двадцять хвилин. Андрій не сперечається. Підписує папери про аліменти, киває судді й виходить. Може, щось і зрозумів. Вірогідніше просто втомився з’ясовувати.
…Ввечері Оксана сидить на кухні нової-старої квартири. Назар читає в кімнаті. Соломія малює за столом, висолопивши язика від завзяття. Тарас складає конструктор на килимі.
Тихо. Спокійно. Мартуся лежить біля її ніг, поклавши мордочку на лапи.
По-прежньому потрібно готувати, прибирати, працювати вечорами. Але тепер для тих, хто справді складає її родину. А їхнього виховання вона не упустить, щоб не виросли, як батько.
Мам, Соломія відриває голову від малюнка, ти стала більше усміхатися.
Оксана знову посміхається. Соломія права.
