Коли я дізнався новину про те, що Оксана їде вчитися в інше місто, я не міг знайти собі місця. Раніше ми так надовго не розлучалися. Звісно, вона не в іншу країну переїжджала, але нас все одно розділяла чимала відстань.
Ми говорили раз в день, а бачилися в кращому випадку кілька разів на місяць. З кожним днем наші стосунки ставали все ще більш напружені й холодні. Нам обом бракувало часу одне на одного. Почалися секрети, ігнорування й уникання зустрічей.
Одних вихідних Оксана приїхала додому, до батьків. Того ж дня мене чекав сюрприз — моя кохана вагітна. Явно не від мене. Оксана вимагала увійти в її становище, зрозуміти, що їй було самотньо й вона не розуміла, що коїть. Що це все велике непорозуміння й випадковість. Просила вибачити їй.
І я пробачив. Я вирішив прийняти чужу дитину, як рідну. Бо біологічний батько дитини накивав п’ятами ще до того, як підтвердилися прогнози стосовно вагітності. Я зробив так, що всі думали, що це моя дитина. Я надіявся, що я простив і ми більше до цього не вернемося.
Ми з Оксаною розписалися й стали жити разом. Мушу признати, все було зовсім не так добре, як я собі уявляв. Я вдавав, що все добре. Але коли дивився чи то на Оксану, чи на доньку — відразу згадував те, що сталося. Як сварилися, то я завжди мимоволі згадував дружині про зраду. Мені було боляче.
Час йшов, але забути я все ніяк не міг. Дітей у нас з нею спільних так і не було, виховували доньку від коханця. Іринку я завжди любив і балував, як міг. Вона досі не знає, що я не її біологічний батько. І я не хочу, щоб знала. Я не хочу, щоб вона ще когось батьком називала. Я її вибавив, отже вона лише моя донька. Не її вина в тому, що вона за таких обставин появилася на світ.
Але теплі відношення з донькою не врятували наші стосунки з дружиною. Після ще однієї сварки я пішов з дому і загуляв з якоюсь незнайомкою. Тоді я думав, що мені стане легше, але ні. Стало лише все гірше. Повернувшись додому я признався Оксані у тому, що натворив. Вона наказала мені збирати речі й забиратися геть, сказала, що не може мені пробачити.
Пізніше про це дізналися наші батьки й накинулися на мене з докорами, як я міг так вчинити. Вони ж не знали, як ми з Оксаною жили до цього. Що ми лише на людях сім’єю були, а вдома — чужі одне одному.
Тепер для всіх я зрадник і невдячний чоловік, який проміняв свою сім’ю, красуню дружину й доньку на якусь “дівку” з бару. І Оксану цілком влаштовує такий розклад подій. Вона ніби забула, що це саме вона все почала.
Але я думаю, я з самого початку допустив помилку. Нам не треба було заходити так далеко. Треба було розійтися, батькам правду розповісти.
Зраду пробачити можна, але забути — неможливо. І ця згадка постійно отруювала життя обом. Бо обоє про це знають і хтось один завжди почуває себе винним, змушений виправдовуватися.
Жаль, що я лиш тепер це зрозумів.
