Вже була пізня ніч, а Марійка все не могла заснути. Вона міняла положення з боку на бік, поки нарешті не вирішила піти на кухню — випити води й заспокоїтися. У хаті стояла тиша, лише годинник цокав. Раптом цю тишу порушив голосний стук у двері.
Марійка завмерла. Ніхто не заходив до неї в таку пізню пору. Серце болісно стиснулося. Вона накинула халат і підійшла до дверей. На порозі стояла сусідська дівчинка Соломія з молодшим братиком на руках — дворічним Валерком.
– Добрий вечір, тіточко Маріє, – промовила дівчинка тремтячим голосом. – З мамою щось сталося… Вона… там…
Марійка відразу зрозуміла — щось холодне стиснуло її груди. Вона кинулася через вулицю до хати Ганни — матері цих дітей. Двері були напіввідчинені. Усередині панувала мертва тиша. Вона зайшла у спальню — і миттєво відскочила від побаченого.
Ганни більше не було…
Марійка стояла, не вірячи очам, потім, майже не відчуваючи ніг, повернулася додому. На кухні сиділа Соломія, згорнувшись у клубок, а поруч дрімав Валерко. Дівчинка підвела очі й спокійно, але жахливо по-дорослому запитала:
– Мама померла, так?
Марійка не втрималася й розплакалася. Вона підійшла й міцно обняла дівчинку. Потім вони плакали разом. Соломія лише шепотіла:
– Шкода Валерка. Він ще маленький. Без мами йому буде важко…
Ганну ховали усім селом. Родичів у неї не було. Батька дітей ніхто не знав. Після похорону Соломію та Валерка забрали до дитбудинку.
Минуло півроку. Марійка повернулася до звичного життя, але ввечері думки невпинно поверталися до тих двох. Вона відвідувала їх, привозила солодощі та іграшки. Кожен раз, дивлячись у Соломіїні очі, сповнені журби, Марійка ледве стримувала сльози.
Вона розуміла: могла б забрати дітей. Хотіла би. Але страшно. Відповідальність. Гроші. Вік. Бояння, що не впорається.
Марійка була самотньою жінкою. Колись була заміжня, але шлюб не вдався. Довго лікувалася, намагалася завагітніти — даремно. Чоловік пішов, коли стало ясно, що дітей не буде. Після цього Марійка замкнулася. Більше нікого не підпускала близько. Чоловіки для неї перестали існувати. Жила роботою. Усі вважали її міцною, самодостатньою, але вночі вона плакала в подушку.
Її життя йшло спокійно. Робота, дім, город. Сестра Оксана жила в іншому місті, вони добре ладнали, але свари траплялися — Оксана дітей не хотіла, і це дратувало Марійку, яка віддала би все за шанс стати матір’ю.
Одного дня Марійка зайшла до сільської крамниці. У черзі стояв дід Іван, шанований старожил села. Він відразу впізнав її й підійшов.
– Ну що, доню, як ті малята? Ти ж до них їздиш?
– Буваю… Погано їм там, діду Іване, та що вдієш.
– Жаль сиріток… Та ти ж їм не чужа. Родина, як-не-як.
– У якому сенсі? – здивувалася Марійка.
Виявилося, мати Ганни була далекою родичкою тітки Марійки. Не сказати, що близька, але законної, щоби подати документи на опікунство.
Сумнівів більше не залишилося. Марійка взялася за оформлення документів. Це зайняло майже рік. Папери, довідки, перевірки… Але вона йшла до кінця.
Коли все було готово, Соломія та Валерко повернулися додому — тепер уже до хати Марійки. Дівчинка притулилася до неї, а малий не відходив ні на крок. Марійка вперше за довгі роки відчула себе не самотньою жінкою, а матір’ю. Справжньою.
Відтоді все змінилося. У хаті знову лунав сміх, бігали маленькі ніжки. Марійка більше не плакала вночі — тепер готувала сніданки, перевіряла уроки, розповідала казки перед сном. А головне — у її серці знову поселилася любов. Любов до сліз, до тремтіння. Та, що не вгасає.
І все частіше їй здавалося, що й особисте щастя десь близько. Що десь є чоловік, якому вона дарує своє тепло, а він їм обом — свою надійність.
Але навіть якщо такого й не станеться — вона вже була щаслива. Вона більше не одна. Вона — мама. І це найголовніше.
