Тривалий час працювала директором дитячого будинку. За цей період бачила різні життєві ситуації. Одна з них зворушила мене до сліз.
Два роки тому до нас прийшла мама і привела аж трійко дітей, від яких вона відмовилася.
У цій ситуації мене вразила бездушність матері, що мала все – достаток і дах над головою, була здоровою і повною сил. Однак з егоїстичних міркувань ухвалила таке рішення. Вона мотивувала свій вчинок тим, що самій треба пожити, а не гарувати на дітей.
– Невже вас не болить душа за діток? Вас не хвилює їхня доля?
Жінка скривила густо напомаджені губи і вийшла за двері. Діти стояли з похиленими головами. Дві сестрички – п’ять і сім років та їхній братик – вісім років.
Мені було дивно, що діти не плакали за матір’ю. Вочевидь, мама давно не піклувалася ними як найближча людина.
Діти були хороші, здорові. Але лишилися сиротами при живих батьках. Я ледь не плакала від болю.
-Як совість дозволила цій жінці так поступити. Навіть собака не кидає своїх цуценят напризволяще. А тут матір! З першого погляду – здорова, нормальна жінка.
Думала про осиротілих дітей і про жінку-зозулю. Яке її майбутнє? Кому вона потрібна така, безсердечна? І зрештою, життя також нелегке. Раптом завтра прихворіє, то хто ж їй води подасть чи викличе лікаря?
Сумнівно, що діти за кілька місяців згадуватимуть про таку матір. Такими були мої міркування у перші дні.
У душі все-таки жевріла надія, що жінка оговтається і прибіжить до нашого притулку і забере діточок додому.
На жаль, не сталося цього. Минуло два місяці, пів року, рік, а матір так і не появилася і жодного разу не подала дітям вісточки про себе.
Діти вже узвичаїлися в нас. Були спокійними і дружніми. При потребі допомагали одне одному.
Мати з’явилися через довгих два роки. У ній спершу я не впізнала цю випещену жінку, яка привела до нас своїх діточок. Була сумна і з запалими очима. Повідомила, що в неї поганий діагноз. Просила привести її дітей. Діти прибігли у кімнату на запрошення працівника закладу і німо стояли – вони в цій жінці не впізнавали рідної матері.
