Одного разу ми з подругою Юлією домовилося, що поїдемо разом скупитися на базу, бо продукти там дешевше коштують. Я заїхала по неї на власному авто. Хоча не часто сідаю в автомобіль, але ж не нести нам сумки у руках?
Коли Юля вийшла з під’їзду, то зустріла своїх дітей – Дарину та Сашка, які поверталися додому зі школи. Моя подруга виховувала їх сама, адже чоловік трагічно загинув, коли Даринці було п’ять років, а Сашкові – лише один. Юля у них душу вкладала. Працювала невпинно, щоб діти були забезпечені усім необхідним.
– Переодягайтеся та обідайте. А потім ти, Дарино, начисти та постав картоплю варитися. А ти, Сашко, у квартирі прибери хоч трохи! – задала мати дітям роботу.
– Та що? Чому ми мусимо це робити? – скривився син.
– Тобі, мамо, не здається, що ти порушуєш наші права, змушуючи нас до роботи? Ми не зобов’язані це робити! – підтримала дівчина.
– У вас є не тільки права, а й обов’язки. І один із них – допомагати своїм батькам. А раз на те пішло, то хочу вам повідомити, мої дорогі діти, що я теж не зобов’язана вам купувати дорогі смартфони та стильний одяг. Діти мають право на освіту – тому я переведу вас у школу біля нашого дому. Я ж не зобов’язана платити гроші і навчати вас у престижній гімназії! Телефони свої – мені на стіл положіть. Якщо потрібна якась інформація, то для цього є бібліотека й книги! – рішуче сказала Юля своїм дітям.
– Мамо, та не гнівайся! Ми погарячкували трішки! – донька почала здавати задню.
– Зараз зробимо усе! – промовив син.
Юля посміхнулася:
– Приїду – побачу. А телефони кладіть мені на стіл, щоб вони не заважали вам. Скоро буду!
Вона сідала у машину, промовляючи:
– Що поробиш? Підлітковий вік! Треба бути суворішою, щоб на голову не вилізли!
Вважаю, що Юля – прекрасна мама і своїх дітей виховує вона правильно. А як ви думаєте?
