Була пізня ніч, а Соломія все ще не могла знайти спокою. Вона м’яла подушку, поверталась із боку на бік, аж поки не вирішила піти на кухню — випити води, заспокоїтись. У хаті стояла тиша, лише годинник методично відлічував секунди. Та раптом тишу розрізав різкий стук у двері.
Соломія завмерла. У таку пору ніхто не заходив. Серце тьохнуло. Вона накинула кожушанку й підійшла до дверей. На порозі стояла сусідська дівчинка Марійка з молодшим братком на руках — двурічним Юрчиком.
— Добривечір, тітонько Соломіє, — пролепетала вона тремтячим голосом. — Мабуть, із мамою щось не так… Вона… там…
Соломія зрозуміла все одразу — у грудях щось болісно стиснулося. Вона кинулась через вулицю до хати Катерини — матері цих дітей. Двері були напіввідчинені. Всередині стояла мертва тиша. Вона увійшла до спальні — і миттю відступила, мов опечена.
Катерини більше не було…
Соломія стояла, не вірячи очам, потім, не відчуваючи ніг, повернулась додому. На кухні сиділа Марійка, згорнувшись у клубочок, а поряд дрімав Юрчик. Дівчинка підвела очі й спокійно, але страшно по-дорослому запитала:
— Мама померла, так?
Соломія не витримала й розплакалась. Вона підійшла й міцно обняла дівчинку. Потім вони плакали разом. Марійка лише шепотіла:
— Шкода Юрчика. Він ще маленький. Без мами йому буде важко…
Катерину ховали усім селом. Родичів у неї не було. Батька дітей ніхто не знав. Після похорону Марійку й Юрчика забрали до дитбудинку.
Минув півроку. Соломія повернулась до звичного життя, але ввечері думки невпинно поверталися до тих двох. Вона навідувала їх, привозила солодощі й іграшки. Кожного разу, дивлячись у Марійчині очі, сповнені журби, Соломія ледве стримувала сльози.
Вона розуміла: могла б забрати дітей. Хотіла б. Але страшно. Відповідальність. Гроші. Вік. Страх, що не впорається.
Соломія була самотньою жінкою. Колись була заміжньою, але шлюб не складався. Довго лікувалась, намагалась завагітніти — даремно. Чоловік пішов, коли стало зрозуміло, що дітей не буде. Після цього вона замкнулась. Більше нікого до себе не підпускала. Чоловіки для неї перестали існувати. Жила роботою. Уважалася твердою, незалежною, але вночі нила в подушку.
Її життя линуло рівно. Робота, дім, город. Сестра Оксана жила в іншому місті, у них були добрі стосунки, але сварки траплялися — Оксана дітей не хотіла, і це дратувало Соломію, яка віддала б усе за шанс стати матір’ю.
Одного разу Соломія зайшла до сільської крамниці. У черзі стояв дід Петро, шанований старожил села. Він одразу впізнав її й підійшов.
— Ну що, доню, як там малята? Ти ж їх відвідуєш?
— Буваю… Погано їм там, дід Петре, але що вдієш.
— Шкода сиріток… Та ти ж їм не чужа. Родина, як не крути.
— У якому сенсі? — здивувалась Соломія.
Виявилося, мати Катерини була далекою ріднею Соломіїної тітки. Не сказати, щоб близький зв’язок, але достатній, щоб подати документи на опікунство.
Сумнівів більше не було. Соломія взялась за оформлення паперів. Це зайняло майже рік. Документи, довіСоломія дивилася, як Марійка й Юрчик граються у дворі, і знала — тепер її серце назавжди буде повним.
