Ніч була глибока, але Соломія не могла заснути. Вона вертілася у ліжку, поки нарешті не вирішила піти на кухню — випити води, заспокоїтися. У хаті стояла тиша, лише годинник цокав. Та раптом двері грюкнули — хтось стукав.
Серце Соломії завмерло. Отак пізно до неї ніхто не заходив. Вона накинула свиту і підійшла до дверей. На порозі стояла сусідська дівчинка Мар’яна з маленьким братиком на руках — двурічним Петриком.
— Добривечір, тіто Соломіє, — прошепотіла дівчинка. — З мамою щось не так… Вона… там…
Соломія зрозуміла одразу. Її серце стиснулося. Вона кинулася через подвір’я до хати Наталі — матері тих дітей. Двері були напіввідчинені. Усередині стояла мертва тиша. Вона зайшла у спальню — і відразу ж відскочила.
Наталі більше не було…
Соломія стояла, не вірячи очам, потім на вкрай ослабліх ногах повернулася додому. У кухні сиділа Мар’яна, згорнувшись у клубок, а біля неї дрімав Петрик. Дівчинка підняла на неї очі й тихо, страшно по-дорослому запитала:
— Мама померла, так?
Соломія не втрималася й розплакалася. Вона підійшла й міцно обняла дівчинку. Тоді вони плакали разом. Мар’яна лише шепотіла:
— Шкода Петрика. Він ще маленький… Без мами йому буде важко…
Наталю ховали усім селом. Родичів у неї не було. Батька дітей ніхто не знав. Після похорону Мар’яну й Петрика забрали до дитбудинку.
Минуло півроку. Соломія повернулася до звичного життя, але ввечері її думки завжди були біля тих двох. Вона навідувала їх, привозила солодощі й іграшки. Кожного разу, дивлячись у Мар’янині очі, наповнені сумом, ледве стримувала сльози.
Вона знала — могла б забрати дітей. Хотіла б. Але страшно. Відповідальність. Гроші. Вік. Боязнь, що не впорається.
Соломія була самотньою. Колись була заміжня, але шлюб не вдався. Довго лікувалася, намагалася завагітніти — дарма. Чоловік пішов, коли стало зрозуміло, що дітей не буде. Після цього вона замкнулася. До серця більше нікого не підпускала. Чоловіки для неї перестали існувати. Жила роботою. Усі вважали її сильною, незалежною, але вночі плакала в подушку.
Її життя текло спокійно. Робота, дім, город. Сестра Оксана жила в іншому місті, вони спілкувалися, але інколи сварилися — Оксана не хотіла дітей, і це дратувало Соломію, яка віддала б усе за шанс стати матір’ю.
Одного дня Соломія зайшла до сільського крамниці. У черзі стояв дід Іван, шанований у селі старожил. Він одразу впізнав її й підійшов.
— Ну що, доню, як там діточки? Ти ж їх навідуєш?
— Буваю… Погано їм там, діду Іване, а що поробиш.
— Шкода сиріток… Та ти ж їм не чужа. Родина, як не крути.
— Як то? — здивувалася Соломія.
Виявилося, мати Наталі була далекою родичкою Соломіїної тітки. Не сказати, щоб близька, але достатня, щоб подати документи на опікунство.
Сумнівів більше не було. Соломія взялася за папери. Це зайняло майже рік. Довідки, перевірки… Але вона йшла до кінця.
Коли все було готове, Мар’яна й Петрик повернулися додому — тепер уже до Соломії. Дівчинка пригорнулася до неї, а малий не відходив ані на крок. Соломія вперше за довгі роки відчула себе не самотньою жінкою, а матір’ю. Справжньою.
З того часу усе змінилося. У хаті знову лунав сміх, тупотіли маленькі ніжки. Соломія більше не плакала вночі — вона готувала сніданки, перевіряла уроки, розповідала казки на ніч. А найголовніше — у її серці знову почала жити любов. Любов до сліз, до тремтіння. Та, яка не згасає.
І все частіше їй здавалося, що й особисте щастя десь поруч. Що десь є чоловік, якому вона віддасть своє тепло, а він — їм обом свою надійність.
Але навіть якщо такого й не станеться — вона вже була щасливою. Вона більше не сама. Вона — мама. І це найважливіше.
