У свої 45 я залишилася без чоловіка і з двома дітьми на руках. Хоч діти вже були немала- 15 і 17 років, але саме зараз вони потребували найбільше уваги. Попереду такі важливі кроки – вступ у вуз, влаштування особистого життя.
За два роки після сумної події на моєму шляху зустрівся хороший мужчина, який не проти був затоваришувати зі мною. Я була на цей час настільки самотня, що ця зустріч мене просто воскресила для подальшого життя.
Наші стосунки були дуже гармонійними і багатими на приємні миті. Я просто літала на крилах від щастя.
На цей час мені вже було 47. Вже й не думала, що зможу зустріти мужчину і закохатися в нього. Але так сталося. І я аж ніяк не могла відмовитися від своїх почуттів Бо вони були моїми крильми.
Своєю радістю поділилася з дітьми. Вони ж у мене дорослі. Надіялася на розуміння і примноження радості. Але сталося все навпаки.
Діти засудили мене за ці стосунки. Обізвали мене зрадницею. Сказали, що вони не хочуть нікого з чужих бачити у своєму домі. Якщо нога цього мужчини переступить поріг нашої хати, то вони підуть з дому.
Їхній протест був ударом для мене. До того ж – неочікуваним. І відступати чи зрікатися своїх почуттів я також не хотіла і не могла. Вони мене надихали, воскрешали для подальшого життя.
Вирішила знайти відповідний момент і поговорити з дітьми по-дорослому. Адже діти ще рік-два побудуть зі мною і розлетяться по своїх гніздах. З ким тоді залишуся я? Адже 47 років- це ще зовсім не вік, щоб відмовлятися від стосунків. У дітей почнеться своє життя і я їм не буду потрібна. Як дітей переконати в тому, що для мене це вкрай важливо?
Можливо, хтось був у подібній ситуації. Підкажіть, будь-ласка, як мені безболісно розставити все на свої місця?
