Ліс тонув у глибокій темряві. На сирій землі, під старим дубом, сидів дід. Його віддих був важким, руки тремтіли від холоду, а очі повні розпачу. Власні діти привели його сюди й кинули, наче непотрібне сміття.
Роками вони чекали його смерті. Спадщина великий дім, землі й гроші мала дістатися їм. Але старий не вмира. Тож вони вирішили прискорити кінець: залишили його в самотньому лісі, без їжі й води, сподіваючись, що дикі звірі зроблять свою справу, а поліція спише це на трагічний випадок.
Бідний дід, притулившись до дерева, здригався від кожного шелесту. Десь у глибині вітер вив, але серед його поривів лунав ще один звук вовчий вий. Він знав, що кінець близько.
Боже Невже так усе й закінчиться? прошепотів він, склавши руки в молитві.
У ту мить тріснула гілка. Потім ще одна. Кроки наближалися. Дід намагався підвестися, але тіло не слухалося. Очі впилися в темряву, коли раптом із чагарників вийшов вовк.
Звір повільно вийшов на стежку. Його хуття блищало під місяцем, а очі палали, наче дві вуглини. Він оскалив ікла й наблизився.
«Оце кінець», подумав дід.
Він заплющив очі й почав голосно молитися, чекаючи болю від гострих зубів. Але раптом сталося те, чого він ніколи не міг уявити.
Вовк не напав. Він підійшов ближче, зупинився а потім похилив голову й тихо завив, наче щось казав.
Дід, не розуміючи, простягнув руку, і на його подив звір не відступив. Навпаки дозволив доторкнутися до свого густого хуття.
Тоді старий згадав. Багато років тому, коли він ще був сильним, знайшов у лісі молодого вовка, який потрапив у пастку мисливців.
Без страху, ризикуючи життям, він розібрав смертельні заліза й визволив звіра. Вовк тоді втік, не озираючись але, схоже, ніколи не забув.
Тепер той самотній хижак схилився перед ним, наче перед рятівником. Вовк припав ще нижче, даючи зрозуміти: сідай.
З останніх сил дід вчепився за шию звіра. Вовк піднявся й поніс його крізь темний ліс. Старий чув, як тріщать гілки під лапами вовка, бачив тіні інших звірів, що рухалися поруч, але жоден не наважився підійти.
Через кілька кілометрів попереду заблимало світло село. Люди, почувши гавкіт собак, вибігли й побачили диво: величезний вовк акуратно поклав слабкого, але живого діда біля їхніх воріт.
Коли старого ввели під дах, оточивши добрими людьми, він розплакався. Не від страху, а від усвідомлення, що звір виявився людянішим за власних дітей.
