Ми з Петром прожили у шлюбі більше двадцяти років. Весь цей час я вважала, що наша сім’я ідеальна. Я старалась бути хорошою дружиною і мамою. Прямо весь свій час витрачала на догоджанням всім рідним.
Нехай це звучить не дуже скромно, та я справді думаю, що протягом всіх цих років мені вдавалося тримати марку ідеальної дружини. І я дуже старалася не розгубити цей талант з роками. В нашому домі завжди було чисто, затишно, смачно приготовано.
Петро завжди хвалив мене і ми прямо жили душа в душу. Він отримував піклування, а я теплі слова і підтримку.
Та якось все пішло на спад. І я навіть не помітила цей переломний момент. Діти поступово пішли вчитися і з’їхали, а чоловік став до мене байдужим.
Мені стало здаватися, що між нами прірва. Я думала, що таке буває, це тимчасово і скоро все пройде. Таке ж буває у кожній сім’ї.
Та ця думка була помилковою. Якось Петя прийшов з роботи знервований, ніби на голках. А потім заявив, що нам треба серйозно поговорити. Я злякалась, в голові промайнули найгірші припущення. І тут чоловік випалив:
– Знаєш, ми мусимо розлучитися.
В мені ніби рухнув весь світ. В очах потемніло. Хотілося закричати на весь голос. Як мені бути далі? Та я була надто горда, щоб показувати свої емоції. А в голові грала лише думка: «За що мені це? Чим я таке заслужила?»
Як я дізналась пізніше, Петро мені зраджував уже давно. І я просто не помічала того, що було очевидно. Його нову пасію звали Рима і вона працює з Петром на одній роботі. Ми навіть якось спілкувалися з нею на новорічному корпоративі.
В той момент я прокрутила в голові її образ і згадала, що це молодша, красивіша і холоста жінка. Вона ніколи навіть не була заміжня. І пояснювала це тим, що головне – успішно побудувати кар’єру, а не стосунки.
Не розумію, як їхні шляхи перетнулися і як мені далі жити з цим?! Не можу повірити, що мій чоловік здатен на таку зраду. Та й я впевнена, що та Рима ніяк не пристосована до сімейного життя. Вона ніколи не буде така турботлива і уважна як я.
Наступні декілька тижнів я аналізувала свою поведінку і намагалась зрозуміти, де схибила. Зараз я би хотіла повернутися і все виправити, якби я знала, як це виправити. Та надія, що чоловік одумається і повернеться не покидала мене.
Та цього не сталося. Я залишилась сама. Діти стараються заспокоїти мене, розвеселити. Нібито батько влаштовує своє життя і мені потрібно зайнятися цим самим.
Та я поки не наважуюся ні на які зміни.
