Ми з дружиною прожили чудове життя. Виховали двох дітей, які мали все, що було їм необхідне в дитинстві й навіть більше. Я працював директором на великій фабриці й тому наша родина жила в повному достатку. В дітей був і дорогий одяг і закордонні солодощі. Відпочивати ми їздили раз в рік всією родиною. Але діти подорослішали й тепер живуть окремо. Здавалося б, що все складалось якнайкраще. Але інколи в житті трапляються події, які абсолютно не залежать від нас.
На повноліття наших дітей ми купили їм по квартирі й зробили там ремонт. Як і раніше, ми з дружиною не шкодували грошей для них. Коли дружина захворіла, нам було дуже тяжко. Потрібно було багато грошей на її лікування. Добре, що в нас були заощадження на подібні випадки. Але чим довше вона хворіла, тим більше фінансів нам потрібно було.
Коли заощадження було повністю витрачено, ми звернулись по допомогу до дітей. Старша донька першою допомогла матеріально, віддавши нам потрібну суму грошей. За її словами, це були всі її гроші, тому натякнула мені, щоб з цього питання звертався вже не до неї, а до брата. Але до нього було марно звертатись, тому що його дружина ніколи б не допомогла нам матеріально. Вона навіть жаліє грошей дітям на солодощі й на сучасні іграшки.
Оскільки я довго працював директором на фабриці і добре ставився до своїх підлеглих, вони співчували нам, дізнавшись про хворобу дружини. Тому нам було невимовно приємно, коли вони почали нам передавати гроші на її лікування. Ми були раді, що є ще добрі люди, готові виручити в складні моменти. І дуже боляче від того, що власні діти не приймали в цьому активної участі.
Через кілька місяців моя дружина таки померла. В заповіті вона вказала, що все майно лишає мені. Адже ми встигли забезпечити дітей всім необхідним. Зрозуміло, що коли вони дізнались про це, вони були дуже розлючені. Але іншої реакції я і не очікував. Я розумію, що в них є власні сім’ї, які треба забезпечувати.
Але як можна за цілий рік, що хворіла їхня мама, не знайти часу, щоб приїхати до неї. Я вважаю, що відвідати її лише кілька раз в лікарні за весь цей час – це просто прояв неповаги до найдорожчої людини.
Коли я залишився один, мені було тяжко і не знав, як далі мені жити. Діти приїздили дуже рідко, тому я сам навідував їх час від часу. Але я помічав, що мої приїзди їм не приносили радість, а навіть навпаки. Тому не затримувався у них довше ніж на день.
Та одного дня до нашого будинку заїхала молода родина. Вони заселились по сусідству зі мною. Це були дуже добрі і щирі люди. Вони знали, що я живу один, тому майже щодня заходили до мене в гості: провідували, інколи купували ліки чи продукти та допомагали по дому. А я, щоб віддячити їм за турботу, часто лишався з їхніми дітьми.
Славік та Катя стали для мене дуже близькими людьми. Якось я дуже тяжко захворів. Про це не знали мої діти, а от нові сусіди завжди були поруч. Почали з’являтись різні думки, тому я вирішив скласти заповіт. Але своє майно (невеличка дача за містом, квартира та авто) я залишив не дітям, а Славіку та Каті. Адже вони стали для мене ріднішими ніж мої власні діти.
Син та донька згадали про моє існування на мій день народження, коли подзвонили привітати мене. Вони не знайшли часу, щоб приїхати до свого батька. Але коли я ніби-то випадково промовився про заповіт, вони раптово виявили бажання побачитись зі мною і обіцяли найближчим часом навідати мене.
Через тиждень діти все-таки приїхали в гості. Катя з радістю допомогла мені накрити святковий стіл. Мене дуже обурило, що першою темою для розмови був заповіт, а не моє здоров’я чи життя в цілому. Ви не уявляєте, як моїх дітей розгнівала звістка про те, що я все майно залишу моїм сусідам, а не їм. Після того, як вони досить агресивно висловили свою думку стосовно мого рішення, швидко залишили мій дім.
Я прожив чудове життя. Але все-таки зробив одну серйозну помилку – моїх дітей більше хвилювали гроші, а не найрідніші люди. А от сусіди дійсно проявляли турботу до чужої людини просто тому що їх так виховали батьки – поважати старших. Саме тому я жодного разу не пошкодував про своє рішення стосовно заповіту.
