Дідусь сидів на лавочці. Сьогодні його друзі не вийшли подихати свіжим повітрям. Йому одиноко. Давно вже залишився один. Спочатку діти роз’їхалися в різні сторони. Нікого не залишилося поруч. А їх у нього троє. Два сини й дочка. Потім померла дружина. Десять років, як дід Ігнат живе один. Спочатку діти телефонували доволі часто, але згодом все менше і менше. Справ багато, говорять. А що робити Ігнату, коли день для нього неначе рік, такий довгий.
От і сьогодні, думав посидить із друзями, час мине швидко. Але в них свої справи, адже живуть з дружинами, не одинокі. Це йому, Ігнату робити немає що. Сидить і виглядає, щоб підійшов хто, погомоніти. Колись і він зайнятий чоловік, в гору глянути ніколи. Заробляти потрібно було, адже троє діток у нього, багато чого купити, до школи, чи на літо. Адже виростають з одягу. Дружина також вся в роботі, домашнє господарство. Все потрібно. Ніколи не думали, щоб поїхати відпочити удвох. Робота завжди буде, а вони й не надивилися одне на одного.
Коли залишився один, дід Ігнат чекав вісточки від дітей. Вони телефонували, але приїздити не обіцяли. А йому хоч би хто з них приїхав, побув з татом, сказав як він їм потрібен. Але ні. Вони не розуміють як тяжко залишатися одному зі своїми думками, до яких нікому немає діла. Такий стан депресії був у нього доволі довго. Дід хворіти почав, щось йому нездоровиться. Ходити тяжко, сидіти також, лежати все тіло болить. В такому стані знайшов його сусід. Який помітив що Ігнат давно не виходить на прогулянку. Він викликав швидку допомогу. Дідуся забрали в лікарню на обслідування. Не могли встановити діагноз, але видно, що недобре йому.
Діти злетілися відразу, як тільки їм повідомили про хворобу тата. Коли Ігнат побачив як його обступили всі діти, заплакав.
– Я думав, що вам не потрібен, говорить, жити не хотілося. Розумію, що так не можна, але образа не покидала. Відчуття покинутого пригнічувало.
Діти слухали батька, і з очей капали сльози. Вони наперебій запрошували його до себе жити. Дід Ігнат подякував їм і сказав, поки що житиме у своїй квартирі, але просив, щоб не забували та телефонували частіше. Діти кивали головами погоджуючись.
В лікарні лікував лікар, вік якого був давно пенсійний. Він порадив Ігнату більше позитивних емоцій, інакше хворітиме часто. І менше задумуватися про дітей. У них буде час, то зателефонують. Хіба не пам’ятає він себе? Багато приділяв уваги батькам? А вони також переживали, і мабуть, проскакували думки, що дітям не потрібні. А він як дитина, перестав їх любити? Так і його діти. Люблять, але в них наразі багато справ, то нехай займаються своїми ділами. А він, Ігнат, буде насолоджуватися своїм заслуженим відпочинком.
Від спілкування з лікарем стало набагато легше. Дід Ігнат запам’ятав їхню бесіду, і більше так не думає про дітей. Але так часто почувається одиноким.
