Усе сталося ніби крізь сонний туман, як у дивному сні, де звичайні речі набувають примарних обрисів. Діти перестали кликати мене до онуки, найняли няню потай, немов я примара, з якою краще не зустрічатись.
Рідна донька, Настя, не хоче зі мною розмовляти. Навіть слухавку не бере, ніби я невловимого духа нагадую. Вона впевнена, що це я розвалила її шлюб. Хоч я ні в чому не винна — вона сама благала про допомогу.
Настя вийшла заміж у вісімнадцять, ледве Данило з армії повернувся. Закохались, мов у казці, та тільки казка швидко перетворилась на тяжкий сон. Вона кинула навчання, мої поради — ніби вітер крізь вікно. Довелося зятя до себе взяти, щоб не жили в знімній халупі. Спочатку все було мирно, навіть після весілля лад знаходили. А потім вона завагітніла, і почались сварки: то страви мої їй не смакують, то запахи докучають. Я наполігла, щоб виїжджали.
Зі свікрами умовились — складемося на хату для молодих, вони ж самі не втягнуть. Дзвонила батькові Насті, сподівалась, він підкаже, як квартиру добути. А він лиш відмахнувся: «Аліменти сплатив, більше нічого не винен».
Коли онука, Марійка, народилась, я дні й ночі допомагала. Сиділа з дитиною, щоб мати могла спати. Та Настя незабаром почала удавати — то хвороба, то млявість, лиш би звалити на мене турботи.
Часто відпускала їх удвох — і в кіно, і на каву, навіть відпочивали разом на Карпатах цілих десять днів. Мені ж було радісно з онукою, тому й клопоту не відчувала. Виснажувалась, звісно, але хіба ж шкодуєш рідній кровині?
А коли вони повернулись з подорожі, я запропонувала Данилові зробити ремонт. Адже він тільки лежав після роботи, хоч і вільний графік мав. Привезла будматеріали, забрала Марійку до себе на два тижні, ще й бригаду робітників їм знайшла — аби зять не напружувався. І тут на мене жалі посипались. Виявляється, Данилу не сподобалось, що я «розпоряджаюсь». Але як інакше, коли він і кроку сам не зробить?
Після ремонту наші стосунки зовсім згасли. Діти мене більше не запрошують, найняли няню, немоб я зараза якась. Я, звісно, образилась, але на ювілей скликала всіх родичів. Прийшла лише Настя з Марійкою. А Данило навіть не подзвонив. І так болісно стало… Я ж їм допомогла, ремонт оплатила… Невже я заслужила таку подяку?
Зять накричав, що я йому життя отруїла своїми вказівками. Мовляв, він господар у своїй хаті, і місця мені там немає.
Може, я й перестаралась з турботою… Але ж хотіла як найкраще. Тепер Настя постійно свариться з чоловіком і звинувачує в цьому мене. Плаче в трубку, виливає гнів. Виявилось, Данило вже й про розлучення думає. Марійку мені взагалі не показують, навіть голосу її не чую.
Я ж жила для них… Що тепер робити? Чому вони мене так ненавидять?
