Мої діти вважають, що я люблю їхнього тата більше, ніж їх. Шкода, що вони так думають. Та, напевно, на це у них є якісь причини, які вони самі собі вигадали.
Насправді моя позиція є правильною. Тому, що ми з чоловіком будемо разом все життя, а вони в моєму житті лише на деякий час. Скільки себе пам’ятаю, то завжди старалася давати їм найнеобхідніше. Коли я була в декреті, то єдиним годувальником в сім’ї був Віктор. У нього була важка робота по змінах та часто бувало таке, що він працював ночами, вдень спав.
Дітям часто перепадало на горіхи якщо вони шуміли в час, коли їх батько відпочивав після важкої нічної зміни. Вони ще тоді повинні були розуміти, що його робота приносить нам гроші та якщо він не буде працювати, то ми помремо з голоду.
Також вони дорікали мені тим, що найкраща їжа теж діставалася їхньому батьку. А як же інакше? Якщо він буде голодний, то не матиме сили працювати. Вони ж сиділи на нашій шиї та для них ми старалися. Через них ми несли великі витрати, а відправити їх на роботу було неможливо. Потім я почала працювати та діти скаржилися на те, що я приділяю їм мало часу.
Батьки дають те, що мають.
Вони часто порівнюють мене з іншими мами, причому це порівняння не в мою користь.
Зважаючи на факти, перелічені вище, вони вважають, що їхній батько для мене є більш цінним, ніж вони.
Мені неприємно ще й дотепер слухати докори про те, що сталося в минулому. Діти повинні бути вдячними за те, що я їм дала. А як ви вважаєте?
