Сиділа Марічка Ковальчук на ліжку, схрестила ноги і роздратовано повторювала:
Він мені не потрібен. Я від нього відмовляюсь. Мені потрібен лише Андрій, а він сказав, що дитина йому не потрібна. Тоді й мені його не треба. Робіть з ним що хочете мені байдуже.
Дитинко моя! Це вже варварство відмовлятись від власної дитини. Навіть тварини так не роблять, зауважила завідуюча відділення.
Та плюнь на те, що роблять тварини. Випишіть мене зараз, інакше я вам тут підлаштую не будуть вам спокійні, різанула новоспечена мати.
Ти, дурна дівчино, прошу Бога! завідуюча зітхнула.
Її досвід підказував, що в такому випадку медицина безсилля. Того жінку тиждень тому перевели з пологового відділення в дитячу палату. Пухка і скандальна, вона категорично відмовлялась годувати дитину сама, як її не кликали. Єдиним варіантом була сцежка, та й це був лише штамп, бо їй кудись іти не було.
Лікарпедіатр Олена, молода і енергійна, безуспішно боролася з Марічкою. Дівчина безперервно влаштовувала істерики, а Олена намагалась пояснити, що це небезпечно для малюка. Тоді Марічка заявила, що втече. Олена, розгублена, викликала завідуючу, і та провела з незграбною мамою довгу розмову, намагаючись її вгамувати. Майте на увазі, Марічка стверджувала, що їй треба до свого хлопця, а він без неї не поїде.
Завідуюча не здавалася за роки праці вона бачила чимало таких мам і знала, що може тримати її ще три дні. «Нехай полежить, подумає, можливо, розкаже», подумала вона. Коли ж Марічка почула про три дні, її охопив гнів.
Ви з глузду зїхали? Андрій вже злітає на мене через цю дитину, а ви ще підкидаєте мені! Якщо я не поїду з ним на південь, він забере Катю! ревела вона, плачучи, що цей малюк лише засіб, аби Андрій одружився.
Завідуюча знову зітхнула, дала Марічці валеріанку і піднялась до дверей. Ордінаторка Юля, що мовчала весь час, слідувала за нею. У коридорі завідуюча зупинилась і тихо спитала:
Ви вірите, що дитина буде добре з такою мамою? Якщо її можна так назвати.
Дитинко моя, відповіла завідуюча. Що робити? Інакше його вдадуть у будинок малюка, а потім в дитячий будинок. У них все ж є гідні родини: у дівчини і у хлопця. Може, поговоримо з батьками? Це ж їх перший онук, а хлопець справжній красень. Дізнайся їх контакти, треба з ними переговорити.
Того ж дня Марічка втекла. Завідуюча подзвонила батькам хлопця, а ті навіть не захотіли відповідати. Через два дні за речі Марічки приїхав її батько суворий, незадоволений чоловік. Завідуюча спробувала домовитися, запропонувала оглянути дитину.
Мене це не цікавить, сказав батько, і дочці напишу відмову, а доставлю її через свого водія. Та так не піде, вона має сама прийти, її не виписують. Треба дотримуватись правил, інакше будуть проблеми.
На це чоловік напружився, схоже, що страх перед чиновниками вже в крові йому, і погодився послати дружину розбиратись.
Наступного дня прийшла крихка жінка в бідному серпанку. Вона сіла на краю стільця і розплакалася, мовляв, це жах. Її батьки терміново вивезли свого сина за кордон, у заможної родини з великими планами. Дочка плакала цілодобово, виговорювала, що ненавидить цю дитину, і що поїде за ним за кордоном. Говорила, що буде з Андрієм, хоча б світ розірвався.
Завідуюча знову зітхнула, запропонувала подивитися на малюка, сподіваюсь, у бабусі зявляться емоції. Емоції зявились, але лише погіршили ситуацію. Жінка, тримачи новий платок, плакала ще сильніше.
Завідуюча тільки буркнула «мда» і наказала медсестрі піддати жінку валеріанці, скаржась, що через такі «дурниці» в відділенні швидко закінчуються запаси заспокійливих.
Потім вона зайшла до головного лікаря, розказала все і заявила, що поки що залишатиме дитину в палаті. Головний лікар колись був гарним педіатром. Побачивши малюка, розтрощився в усмішці і запитав, чим його годують. Такий мізок, такий бутуз просто «Пончик». Так прізвисько й лишилось.
«Пончик» залишався в палаті кілька місяців. Спочатку намагались переконати маму, вона кілька разів приходила, навіть грала з ним, казала, що копить гроші на квиток, ніби визначила, де її хлопець. Поки вона ні до чого не мала часу, вона приходила. Здавалося, вона звикає.
Його раділо, і з часом почало розпізнавати. Мама теж приходила, охоче грала, а коли йшла, плакала і вибачалась за дочку, кажучи, що та «любить свого хлопця, як безумна». Завідуюча казала, що це не кохання, а пристрасть.
Все йшло хибно. Мама і бабуся приходили, не писали заяв, а дитину не брали. Завідуюча вирішила поговорити серйозно, бо хлопець захворів важко. Усі переживали, а ординаторка Олена, коли могла, бігала до нього. Пончик був потілим, волоски прилипали до вологого лоба.
Втратив вагу, став слабеньким, і Олена без упину носила його, називаючи його вже не «Пончиком», а «млинцем». Але коли його виховали, він набрав вагу й знову став «Пончиком» улюбленцем усієї палати. Він найчастіше усміхався Олені, коли вона надягала яскраві коралові намистинки, і намагався їх схопити зубками, сміючись від щастя.
Одного разу дівчина випадково дізналася, що її хлопець одружився з іншою. Вона впала в істеричний гнів, кричала, що все навмисно підстроєно, щоб їх розлучити. Ненавиділа всіх, особливо цю дитину. Якщо б його не було, вона була б з Андрієм, і вони щасливі. Тож вона написала заяву про відмову від дитини, щоб його відправили в дитячий будинок. Потім піднялась, кинула папір головному лікарю і пішла.
Головний лікар викликав завідуючу, та вона, злісна, сказала:
Все! Заява підписана. Тепер оформляємо в будинок малюка. Що робити?
Ордінаторка Олена заплакала, завідуюча сіла за стіл, зняла окуляри і довго їх протирала, бубончи під ніс. Усі знали, що коли вона протирає окуляри, то нервує.
Тим часом Пончик щасливо грайливо розпихався в ліжечку. Медсестра зайшла, і він завжди радів, коли хтось приходив. Вона підходила, розмовляла, а він весело визирав, розгойдаючи рученята та ніжки. Раптом він замовк, ніби задумався, потім затих. Медсестра, що була з ним, зраділа, що так і треба. Підійшовши ближче, вона подивилась у його очі і не змогла не заплакати.
Вона не розуміла, чому плаче, а потім зрозуміла: це сталося саме тоді, коли його мати писала відмову. Вона розповіла, а завідуюча сердито буркнула, що зайві байки не потрібні. «Все це дурниці, просто збіг», сказала вона.
Брошені діти завжди відчувають, що їх відкинули. Чи то самі, чи то ангели шепочуть їм сумні новини, вони тихо зникають, ніби намагаються не заважати. Світ часто відкидає їх у сірі будинки, нікого не турбуючи.
Але є й надія. У цьому безсердному світі є добро, хоч і не так багато. Тримайся, малюк, вір, що раптом щось зміниться!
З того дня Пончик лежав тихо в ліжечку, не усміхався, а лише суворо дивився в очі. Олена безрезультатно намагалась його розвеселити:
Пончику, хочеш на руки? Дивись, є намистинки, пограємо?
Він лише порухав головою, не рухаючись.
Тоді Олена в розпачі закричала:
Ми його зраджуємо! Не наш він провина, а цих підступних!
Вона сиділа на дивані, притиснувши голову до колін, і плакала. Завідуюча піднялася зі столу, підкосилась і сіла поруч, погладивши її по плечу.
Дитинко, я сама не знаю, що робити. Жалко Пончика, ти не уявляєш, як жалко. О Господи!
Я не буду сидіти і чекати, я діятиму, відповіла Олена.
Тоді і не сиди, відповіла завідуюча, розлючена. Не кажи, що хочеш його усиновити. Ти ж живеш у гуртожитку, ні чоловіка, ні стабільності. Скільки у мене вже таких «Пончиків» за життя? Не счислити. Давай домовимося: дамо тобі час, а ти шукай йому хороших батьків.
Олена почала шукати родину для Пончика найкращу. Вона працювала так щиро, що навіть колеги в районі захопилися. Але й ангели допомагали, і малюк, посвоєму, підштовхував процес.
Нарешті знайшли пару Лана та Леонід. Їм за тридцять, дітей ще не було, мріяли про малюка і вирішили усиновити. Лана ніжна, з мелодійним голосом, Леонід міцний, схожий на військового, обожнює дружину. У їхньому будинку тепло і світло.
Завідуюча теж сподобалася парі. Коли побачила Леоніда, підхвистіла:
Вибачте, це від захоплення. Не кожен день такий чоловік бачиш, і, не стримавшись, запитала: Яка вага при народженні?
Вибачте, спантеличився він. Не зрозумів Потрібно це для усиновлення? Я спитаю у мами.
Він не памятає свій день народження, а ви вже так цікавитесь, відповіла Лана, сміючись.
Це не потрібно, пояснила завідуюча. Ви дуже схожі на Пончика.
Лана, відкривши двері палати, крокнула вперед. Пончик спав, червонивсь у сні, його крихітні рученята та ніжки розкидані, а в кутку сиділа крихітна сльоза.
Раптом хлопчина прокинувся, відкрив очі, спершись спершу на одну людину, а потім на Лану. Він спочатку нахмурився, потім широко відкрив очі.
Лана, не відводячи погляду, розглядала кожну його рису. Пончик, обережно, схопив її великий палець. Усі розсміялися, називаючи його спритним. Лана і малюк продовжували, не відводячи поглядів один від одного.
Пончик злегка усміхнувся, майже не помітно. Лана відповіла лагідною посмішкою і кивнула. Тоді завідуюча, трохи кашляючи, сказала:
Давайте підсумуємо першу зустріч. Ви підете додому, обміркуєте.
Нам не треба думати, спокійно відповіла Лана, не дивлячись на неї. Ми вже все вирішили.
Завідуюча підняла брови, а Леонід подивився на дружину, потім швидко сказав:
Так, ми вже обговорили і хочемо саме цього малюка.
Лана простягла руку, Пончик стиснув її, не відпускаючи. Тиша нависла, поки завідуюча не промовила:
Пробуйте сильніше, у них рефлекс захоплення дуже розвинутий.
Що це за рефлекс? спокійно відповіла Лана. Він просто боїться, що я не повернусь.
Вона лагідно заговорила до Пончика:
Відпусти мене, будь ласка, я маю йти, а повернусь, обіцяю.
Пончик на мить замовк,І коли Лана піднялася, Пончик вже самостійно, з радісною посмішкою, торкнувся її щоки, наче вітав нову маму, і весь відділ вибухнув теплим сміхом.
