Надія Михайлівна давно працює завучем школи. Двадцять років. Стаж не маленький. Яких тільки дітей не бачила на своєму шляху, так само як і вчителів. Добрі й хороші, злі й високомірні. Надія Михайлівна навчилася розпізнавати людей з першого погляду, як би людина не приховувала свої прихильності чи не достатки. Це для завуча школи найперше в її роботі, бути правильною з вчителями, і з учнями також.
До них в школу поступила вчителька молодших класів Віта Ігорівна. Гарна, красива, привітлива. Вдягнена скромно, але зі смаком. На неї поглядали не тільки вчителі чоловіки, а й старшокласники. Здавалося все при ній, і на заняттях поводить себе добре. Але Надія Михайлівна насторожена. Хороша, привітлива, а очі холодні. Можливо завучу то здалося, але помітила один раз, другий. З часом діти перестали ходити слідом за Вітою Ігорівною.
Валерію в школу приводила бабуся. Дівчинка ходить в другий клас, де вчителька Віта Ігорівна. Бабуся приведе дівчинку, а сама сідає в скверику на лавочку. В неї із собою завжди якесь заняття. То книгу читає, то в’яже щось. Інколи в телефоні щось видивляється. Надія Михайлівна спостерігає за нею у вікно. Подумки сміється, сучасна бабуся у Валерії. Надворі ще теплі осінні дні, тому бабуся гуляє, поки внучка не вийде зі школи. Потім вона збирає свої речі, і вдвох ідуть додому.
В один із таких днів, коли бабуся чекала внучку, весь клас на заняття вийшов на подвір’я. Віта Ігорівна проводила урок. Вона щось розповідала про природу, коли з однієї сторони почулися крики. Там дівчинка била хлопчика просто за те, що посмів стати біля неї. Вона кричала
— Виродок, ти чому став біля мене. У мене знаєш хто тато? Та він як дізнається, дістанеться тобі на горіхи. Ти голодранець, а став біля мене, відійди.
Віта Ігорівна підійшла до дітей. Замість того, щоб утихомирити дівчинку, вона накинулася на хлопчика.
Бабуся аж з лавочки піднялася, щоб краще чути, що говорить вчителька.
– Єгор, ти дійсно бідний. Твої батьки за тебе не заступляться, тому роби, що сказала Ангеліна. У неї тато велика шишка. Краще не стояти тобі поруч із нею. І взагалі, що робить така біднота в цій школі. Хто дозволив тобі навчатися тут?
– Ану відійди від нього, швабра? – гукнула бабуся Валерії,- хто дав тобі право судити дітей? Якщо бідний, не значить незахищений. А ти юродива, я всім батькам розповім що ти за птаха. Я на телефон записала твої крики.
На подвір’я вийшла Надія Михайлівна. Віта Ігорівна вже стояла біля завуча, і невинно блимаючи очима почала говорити, що знахабніла бабуся зірвала їй урок. Валерія заплакала:
– Моя бабуся не така.- схлипувала дівчинка.
Надія Михайлівна підійшла до огорожі. Бабуся включила запис, де молода вчителька вичитує хлопчика. Урок дійсно був зірваний. Завуч разом із Вітою Ігорівною пішли до кабінету. В цей час підійшла мама хлопчика, бабуся із дітьми наперебій розповіли що сьогодні трапилося. Віра, так звуть маму Єгора, пішла в кабінет до завуча. Вона так не залишить все те. Нехай та фіфа вибачиться перед дитиною і перед нею, як мамою.
Що там було, ніхто не відає. Але Віта Ігорівна більше не з’явилася в цій школі. Говорили що влаштувалася в приватну школу. Але то тільки поголоски. Бабуся потоваришувала з Вірою. Валерія товаришує з Єгором. Коли надворі стало прохолодно, по дітей до школи ходили по черзі. Виявилося, що живуть поруч, і їм так зручно.
