Сьогодні знову не можу заснути у своїй невеликій київській квартирі з краєвидом на вогники міста. Прокручую у голові кожну мить, а руки самі тягнуться до старого, вже пожовклого листа від Марічки. Він такий крихкий, що, здається, ось-ось розсиплеться в пальцях. Її акуратний почерк досі змушує моє серце стискатися:
«Мій Остапе Пробач, що не змогла сказати цього тобі в очі. Якщо подивлюсь на тебе, вже не зможу піти.
Я повинна піти, щоб врятувати тобі життя. Мій брат Степан звязався із небезпечними людьми Я на третьому місяці вагітності. Не шукай мене. Прошу»
Я витратив на пошуки роки й чимало гривень. Звертався до детективів, їхав за хибними слідами, жив під новими іменами.
Я так і не одружився не міг любити так, щоби не зрадити память Марічки.
І от серед дощу дівчинка з маминим перснем на пальчику, вона продавала хліб на площі Лесі Українки.
Наступного дня я подзвонив до надійного чоловіка, який не ставить зайвих запитань:
Знайди Соломію. Обережно, не налякай її. Вона нічого не повинна знати.
Ці три дні тяглися, ніби три роки. Потім отримав звіт: Соломія з мамою жила на околиці Києва, у невеличкому будинку.
Мати працювала прибиральницею, хворіла, прізвище Соколович. Мені надіслали фотографію: дівчинка посміхалася, з такими знайомими, рідними рисами обличчя, як у Марічки.
Я не втримався поїхав одразу, в сірий осінній день. Брудна стежка, калюжі, кури клюють біля старих бляшанок. Але у дворі всюди квіти мальви і калини біля тину, а у горщиках білі хризантеми.
Я постукав у деревяні двері.
Ви той пан із хлібом? прошепотіла Соломія.
Так Мені треба поговорити з твоєю мамою.
Марічка стояла бліда, втомлена, трималася за занавіску, очі глибокі, як завжди.
Наші погляди зустрілися і світ ніби спинився.
Остапе прошепотіла вона.
Чому ти ніколи не повернулася? мій голос тремтів.
Вона зізналась: страх, небезпека, хвороба. Я впав на коліна, взяв її холодні руки:
Ти не мала права! Я шістнадцять років був живим мертвяком а вона наша донька.
Соломія прикрила рота долонею, мамин перстень тьмяно засяяв на її пальці.
Я Остап, мяко сказав я. Якщо можна я твій тато.
Дівчинка несміливо крокнула мені назустріч. Марічка затремтіла, почала плакати.
Ти не трагедія, сказав я. Ти найбільша радість мого життя.
І якщо доля дає нам другий шанс, я його не відпущу.
Я перевіз Марічку у найкращу клініку Львова, організував нові препарати, участь у лікуванні.
Соломія і я знайомились наново вона любила вчитись, творила поробки, грала на бандурі.
Через кілька місяців лікар усміхнувся: пухлина відступила. Марічка плакала від щастя, я її обійняв, до нас приєдналася Соломія.
Ми влаштували невеличке весілля: вона в тому ж персні, Соломія дружка у синьому платтячку, що пасувало до блакитних очей.
Я поцілував Марічку й прошепотів: Назавжди.
Назавжди було завжди, посміхнулась вона.
Згодом ми переїхали ближче до Карпат, в Яремче.
У Соломії була кімната з виглядом на ріку, вона навчалася за стипендією, а я вчився бути поруч, водити її на гуртки, слухати її, просто бути батьком.
Якось, вдивляючись у вечірнє небо на гірській терасі, Марічка сказала: Уяви, якби я тоді не вийшла з автобуса?
Не хочу думати про це, відповів я.
Соломія бігала по подвірю, сміялася, на пальці виблискував перстень.
Назавжди, ще раз тихо сказав я.
Назавжди, повторила Марічка.
Уперше за шістнадцять років я відчув, що нарешті повернувся додому.
