Дівчинка, яка сидить у кутку кімнати, обнімаючи плюшевого ведмедя, це я. Сиджу тихенько, щоб про мене забули мама з татом, щоб не звернули на мене уваги. Інакше буде мені непереливки. Події розвиваються за одним сценарієм кожного разу. Якщо я чимсь себе виявлю, то «виховання» почнеться відразу. А мама з татом тим часом за столом розпивають чергову пл яшку.
Таке було моє дитинство. Декілька разів я намагалася втекти з дому, але мене постійно повертали назад. При чому жодна людина не поцікавилася, чому я втікаю. Повертали, вручали татові, а він, після того, як представники поліції поїдуть, береться за моє «виховання». Він уміє те робити, синців на тілі не залишається. Мама спокійно спостерігає, ще й говорить, що я неслухняна, і нічого мені не допомагає виправитися.
З дому я пішла не оглядаючись, коли виповнилося вісімнадцять років. То були тяжкі часи, але для мене вони здалися раєм. Я ні від кого не залежала, і не потрібно сидіти непомітно тихо, поки батьки заснуть. Наразі я перебивалася окремими заробітками, і тому була рада. А потім взяли мене посудомийницею в кафе. Перша зарплата здалася мені шикарною. То потім зрозуміла, що копійки. А в дівчини, яка не тримала великої купюри в руках взагалі за все життя, перші гроші здалися надто великими.
Потім інші роботи, винаймала квартиру. Навчилася жити як усі. А згодом захотіла чогось добитися. Адже перебивалася випадковими заробітками. Вистачало сплатити за квартиру, та на продукти. Прочитала про курси крою та шиття, зрозуміла, моє. Вчилася і працювала. Потихеньку почала шити на замовлення. Подругам сподобалося, вони пропонували своїм подругам звернутися до мене і так далі.
Наразі в мене приватна майстерня. Мій теперішній чоловік дуже допомагав мені в тому ділі. Повірив у мене, що я зможу. Двох своїх синочків я дуже люблю. Не балую, ні, але виховуємо з чоловіком гарними людьми.
Про батьків намагаюся не думати. Коли згадую своє дитинство, без пігулок не заспокоюсь. Говорять, що батьків не вибирають, і люблять такими, які вони є. Можливо, але я своїх не люблю. Навіть думати про них мені важко. Одного разу вирішила все ж таки провідати, переступивши через себе. І що? Вони не змінилися. Намагалися накинутися на мене за те, що не утримую їх. Вони, виховували та ростили, а я не вдячна. Після того не ходжу до них і намагаюся забути, що вони є.
