Все дитинство з мене сміялися через мій маленький зріст. В класі я була найменшою. А коли батько втомився від того, що приходила додому вся у сльозах й віддав мене на баскетбол, щоб я «витягнулася», то причин для сміху було ще більше. Тоді тільки почали з’являтися телефони з камери. Ось на першому тренуванні мене хтось зняв, як я бігаю з високими дівчатами. Це було жалюгідною сценою. Вони буквально були вищими від мене у два рази. Стало ще гірше. В мене навіть з’явилися комплекси.яких раніше не було.
Школа закінчилася. Я вступила до університету. А коли знайшла хлопця, то прямо таки раділа. Йому подобався мій зріст. «Так тебе можна завжди носити на руках» – повторював він мені. На третьому курсі ми одружилися й почали винаймати квартиру. Ми тільки заїхали коли до нас у гості прийшов голова місцевого ОСББ. Він хотів познайомитися з новими мешканцями, розказати про правила та особливості життя у будинку. Видно було, що чоловік хазяйновитий. Але розповім все по черзі. Коли він постукав у двері, то я перша побігла відчиняти. Гадала, що прийшла подруга на новосілля. Але на порозі стояв кремезний чоловік з кількаденною щетиною та суворим виглядом. Мене навіть трошки перетрусило від несподіванки.
«Дівчинко, а ти знаєш, що не можна відчиняти двері незнайомим, коли немає дорослих» – сказав кремезний чоловік на моєму порозі. В ту саму мить всі мої претензії до цього порушника нашого спокою зникли. Він назвав мене «дівчинкою». Це так приємно почути дівчині, які скоро повинно виповнитися двадцять п’ять. Ще один рубіж до старості. Вже за чаєм він пояснив що й справді подумав, що я підліток. Маленький зріст, фігура, молоде обличчя. З того дня він став нашим другом. Моїм так точно. Цю історію я розповідала всім подругам та не могла натішитися. А чоловік почав жартувати коли виходив з квартири: «Запам’ятай, незнайомим, щоб не відчиняла. Хоч трошки й бісило, але більше було приємно.
