— Дівчино, до кого ти сподіваєшся? — запитала я, розтупивши очі до маленької незнайомки.
— Я шукаю маму, ви її не бачили? — насторожено подивилася на мене шестирічна Любава, з розпущеними косичками.
Я замислилася: у цьому будинку я оселилася лише нещодавно, а квартира, перед якою вона стояла, довгі роки була порожньою.
— Тут нікому не живеться, — відповіла я, сподіваючись полегшити її тривогу.
У відповідь дівчинка розплакалася і осіла на сходах.
— Тітонько, нам дуже потрібна мама! Тільки вона може все змінити, а тато без неї нудиться, — підхвалила вона, а її голос злякав мене, бо я ніколи не матір була.
Я не знала, як підступитися до цього крихкого створіння. Обійняти? Запросити на чай? Але незнайома дитина навряд чи прийде до чужої жінки. У той момент задзвонив телефон. Попросивши Любуку не йти геть, я кинулась до дверей, а коли повернулася — її вже не було.
Весь вечір вона не виходила з моєї голови. Я вирішила дізнатися, хто живе навпроти. Зателефонувала господині нашого під’їзду, пані Олені Петрівні.
— Ти вже кілька років не маєш сусідів, — сказала вона, дивлячись у вікно. — Навіщо цікавишся?
— Сьогодні прийшла дівчинка і шукала маму… — коротко розповіла я.
Олена Петрівна замовкнула, наче щось згадувала.
— Це, напевно, дочка Катерини… Катерина давно вже не живе серед живих. Чоловік залишився один, з немовлям на руках. Вони не змогли продовжити жити в цій квартирі, виїхали, і з того часу її душа блукає тут. — мовила вона.
— Якщо хтось ще з’явиться, відведи його додому, — додала вона, подаючи адресу: вулиця Січова, будинок 12, Київ.
Згодом ця історія розтанула в буденному шумі: я працювала допізна, рано‑вранці вирушала на роботу, а ввечері лише втомлено поверталася до холодних стін.
Аж перед новорічними святами я знову почула тихий стукіт і схлипання. Поспішно відкрила двері — стояла та сама сірока дівчинка, плаче.
— Що сталося? Де твій тато? — спитала я, схопивши її за руку.
— Він вдома, а я шукаю маму, — прошепотіла вона.
Згадавши, що в мене є записана адреса, я швидко схопила її, посадила на маленький пуф у коридорі і заперегнала її очі, щоб вона не розгубилася.
Коли я нарешті знайшла потрібний лист — вже спокійно спала, згорнувшись калачиком. Обережно перенісши дитину до вітальні, я зателефонувала пані Олені Петрівні.
— Олено Петрівно, вибачте за турботу, пам’ятаєте, я розповідала про дитину, що приходить до порожньої квартири? — запитала я.
— Ось вона у мене. Я хотіла відвести її додому, та коли шукала адресу, дівчинка заснула. Боюсь, батько буде шукати… — відповіла вона, голосом, сповненим тривоги.
— Я під’їду, — пообіцяла я, поклавши трубку і, неусвідомлено, погладжуючи розпущене пасмо Любави.
Мої мрії про дітей завжди були живими, та, на жаль, вони залишилися лише мрією. З чоловіком, Юрієм, колись ми мріяли про велике сімейне гніздо. Спочатку раділи, а потім я втратила нашого малюка. Стрес на роботі, безсоння, постійна перевірка результатів медичних аналізів — усе це підводило мене до краю.
Коли я знову дізналася, що очікую ще одного малюка, відразу кинулася з роботи, сповнена надії. Але доля знову була жорстокою: дитина загинула на ранньому терміні, і я так і не змогла стати мамою.
Через час Юрій пішов від мене, залишивши за собою нову родину, у якій вже виростала донечка. Я вирвала його зі спільних друзів і знайомих, живучи більше семи років на орендованих квартирах, самотньо, у спогадах про те, що могло бути.
Одного холодного вечора знову прозвучав стукіт у двері. Я відчинила, і переді мною стояв Юрій, виглядаючи, ніби з минулого.
— Юрко? Як ти сюди потрапив? — здивовано вигукнула я.
— Я прийшов за донечкою… Січова 5, так? — підтвердив він.
— Так, це вона. Заходь, вона спить, я ставлю чайник. — кивнула я, дивлячись на дівчинку, що спокійно дихає на підлозі.
— Ми не будемо вам заважати? — спитав Юрій, підходячи ближче. — Я можу розбудити Аню і відвести її додому.
— Хай спочине, — відповіла я, — вона вже кілька разів приходила до нашого під’їзду і стукала у двері.
Юрій, втомлений, сів і розповів:
— Кілька років тому ми жили в цій квартирі з Катею. Це було її спадкове житло. Після нашого весілля ми вселилися, і я був на сьомому небі від щастя.
— Пам’ятаю, той день, коли я відвіз Катерину до лікарні… Вона плакала, бо знала, що час підходить…
— Взяла мене за руки і просила подбати про дитину, якщо щось станеться. Однак у лікарні виникли ускладнення, і її не врятували. — її голос дрібко збрився.
— Пробач, — прошептала я, гладячи його плече. Сльози текли по його щоках, як річка, яку вже не стримати.
Тоді в залі прозвучав тихий топіт дитячих ніжок.
— Тату? — крикнула Аня.
Юрій схопив донечку, притиснув до себе і сказав:
— Аню, я тільки турбувався… Чому ти втекла без дозволу?
— Хочу знайти маму, — відповіла вона, і в її очах блищала рішучість.
— Ми її обов’язково знайдемо, — пообіцяв я. — А зараз підемо додому.
— Дякую, Олено, — простягнула Аня свою візитку, — телефонуйте, якщо Анюта знову прийде. Ми живемо неподалік, вона вже добре знає дорогу.
— А звідки вона дізналася про нашу адресу? — спитала я.
— Я сам показав їй, — зітхнув Юрій. — Потрібно було забрати кілька речей, а вона побачила наші фото на стінах і з того часу мріє про зустріч із мамою. Я казав, що Катя просто поїхала, та обіцяв, що вона повернеться.
Через декілька днів Юрій зателефонував, і ми знову почали спілкуватися, ходити втрьох у парк, в кав’ярню, у кіно. Аня прив’язалася до мене і, немов справжня, назвала мене мамою.
— Ірочка, переїжджай до нас, — сказав Юрій одного разу, — вже не підеш по орендованих кутках, Аня часто питає, коли вона повернеться.
— А ти? — запитала я.
— Я… — опустив очі, взявши мої руки в свої, — дуже сумував. Пробач за все.
Відтоді ми живемо разом, вирощуємо наше маленьке щастя — Ганну. Щодня дякую долі за цей безцінний дарунок: бути коханою дружиною та матір’ю.
Хоча Ганна й Аня — не однакові, я віддаю їм всю свою невичерпну материнську любов і ніжність, бо це найголовніше, що в мене залишилося.
