У цьому році у нас була річниця весілля. Щоб провести час разом, ми вирішили з чоловіком зробити собі подарунок – вирушити до Карпат. Уявляли, як мандруємо горами, п’ємо чай з запашних трав та ягід, відпочиваємо у наметі.
Ми рідко проводимо разом час. Працюємо обоє на роботах, пізно приходимо. Яка там уже романтика?
Досвід подорожі потягом у нас був. Навіть тоді, коли ми їхали у купе, це було щось жахливе: п’яні пасажири, крикливі батьки та неслухняні діти, солдати з гітарою чи цигани. Тому цього разу ми вирішили зробити по-хитрому. Щоб нам ніхто не заважав, ми не пошкодували грошей і викупили усе купе.
Думали, що будемо насолоджуватися життям та один одним, адже дорога далека. Підготувалися заздалегідь: купили смачної їжі та різних ласощів, взяли декілька пляшок вина, завантажили цікаві фільми, щоб дивитися їх у потязі.
От тільки сподівалися на спокій ми марно. Розмістилися, зручно всілися, налили по келиху вина, ввімкнули ноутбук. Не минуло години, як двері нашого купе неодноразово відчиняла одна й та ж сама дівчина. Ми спочатку не звертали на неї уваги. А потім я вийшла, щоб замовити нам чай. Біля дверей нашого купе стояла дівчина, що декілька разів до нас заглядала. Вона тримала на руках хлопчика, якому на вигляд було близько року.
– Дозвольте нам з дитиною підсісти у ваше купе. Справа у тому, що нам трапилися неадекватні попутники. Вони нам заважають. – чемно сказала молода жіночка.
– Дівчино, дорогенька… Я все розумію. Але ми з чоловіком навмисне викупили всі місця, щоб нам ніхто не заважав. Зі своєю проблемою зверніться, будь ласка, до провідника. – спокійно відповіла я.
Коли я повернулася, то була не на жарт здивована: ця жіночка сиділа з малим у нашому купе. А її чоловік розміщував свої валізи на наші полиці. Мій Артем був не менше здивований і сидів з округленими очима, не розуміючи, що за нахабство зараз відбувається.
Я запитала цю парочку, що вони тут роблять. А почула таку відповідь: «Ви ж по-хорошому не захотіли нас впустити!» Мій чоловік попросив їх покинути купе, адже ми оплатили квитки на всі місця, або нам доведеться звертатися до провідників. «Хоч до самого Папи Римського звертайтеся!» – сказала жіночка. А тим часом їх малий витягував з нашого наплічника цукерки.
Тоді мій чоловік пішов до провідника. «Спробуйте увійти у їхнє положення, будь ласка!» – відповіла та. Тоді ми разом попрямували до начальника потягу. Ми поскаржилися йому.
Через двадцять хвилин він був у нашому купе. Звернувся до нас:
– Покажіть, будь ласка, свої квитки.
Ми показали. Тоді він звернувся до жінки, що підсіла до нас:
– А Ваші де квитки?
Виявилося, що у неї місця у сусідньому плацкартному вагоні. Начальник потягу чемно попросив нахабну пасажирку повернутися на своє місце. Потім ми дізналися, що провідник нашого вагону – близька знайома цієї жіночки.
Наступного ранку ми побачили на дверях нашого купе нецензурний напис. На щастя, його відмивати доведеться їхній подрузі, що працює провідником, а не нам.
