На старість Ірина Василівна залишилася зовсім одна. Нікого з рідних та близьких у неї не було. Залишилася лише двокімнатна квартира в центрі міста.
Виросла Ірина Василівна у забезпеченій сім’ї. Батьки змалечку намагалися дати своїй доньці лише найкраще.
Їй було всього дев’ятнадцять, коли вона зустріла його – здавалося б, любов всього свого життя. Одного разу вона прийшла та тільки сказала батькам, що відтепер житиме з Олексієм в іншому місті. А потім все як страшний сон – Ірина застала свого хлопця з іншою жінкою. Пробачити зраду було понад її сили, тож вона зібрала речі та повернулась додому. І знову несподіванка: вагітність. Майбутній батько навіть не знав про стан Ірини. Але дівчина твердо вирішила народжувати, і батьки її в цьому підтримали.
Вагітність та пологи були надзвичайно важкими. Ірина народила дівчинку, щоправда, дуже хворобливу. Але це не стало на заваді їй та бабусі з дідусем любити дівчинку понад усе. Дочка росла, було чимало проблем зі здоров’ям, але дівчинка отримувала необхідне лікування від найкращих лікарів. Коли Валерії виповнилося чотири роки, помер її дідусь. Дівчинка пішла у школу, а Ірина тим часом знайшла собі роботу.
А в одинадцять років серце Валерії не витримало, і дитини не стало. Для Ірини Василівни це було великим ударом, хоч лікарі неодноразово попереджували про таке. Їй, як і будь-якій мамі, хотілося вірити, що в доньки все буде добре. Втрата єдиної дочки далася жінці дуже важко. А через пів року після смерті дитини трапився серцевий приступ в Ірининої мами. Так жінка залишилася зовсім одна. Вона й до того з обережністю підпускала до себе друзів, а після втрати найрідніших повністю відкинула від себе усіх. Життя перетворилося на існування. Робота, дім…і так по колу.
В Ірини Василівни були далекі родичі, з якими вони ще раніше хоч якось підтримували зв’язок, а після смерті рідних зовсім його втратили. На свої шістдесят п’ять Ірина Василівна вирішила зробити собі подарунок та придбала телефон. Звернулася за допомогою до сусідки знизу та її онуки, щоб ті навчили її ним користуватися. Це були чи не єдині люди, з якими вона час від часу підтримувала зв’язок. Вони навчили Ірину Василівну користуватися телефоном, зареєстрували її в соціальних мережах, знайшли всіх родичів жінки в Інтернеті та навіть написали їм повідомлення.
Так Ірині Василівні вдалося відновити зв’язок з далекою ріднею. Відтоді вони по черзі стали приїжджати до жінки, привозити гостинці, а потім скаржились їй на своє нелегке життя. Під час довгих розмов кожен з них ніби ненавмисне запитував, кому ж дістанеться двокімнатна квартира в центрі міста. І тільки чули відповідь, що нікому, враз ставали такі лагідні, жалілися, як їм потрібна допомога.
Ірина Василівна в один момент просто втомилася від їхньої надмірної уваги, адже вона чудово розуміла, що ніякі це не родинні зв’язки, а просто корисливість. Вони щодня телефонували та писали, а запитуючи, як справи, знову, ніби ненароком, цікавилися, чи склала жінка заповіт.
Після довгих роздумів Ірина Василівна нарешті прийняла єдине правильне для себе рішення – квартиру вона записала на онучку своєї сусідки, тієї, з якою підтримувала зв’язок. Вони не один раз їй допомагали, завжди привітно ставилися до неї й ніколи не запитували, на кого вона залишить свою квартиру. А родичі, як дізналися про це, мало з розуму не зійшли.
От тільки після цієї новини за ними й слід простиг.
