Усе моє життя тільки й складалось із того, що всі мені вказували, що мені необхідно робити. Як мені вкладати сьогодні волосся на заняття в університеті, яку кашу зранку краще з’їсти, що одягнути, на кого навчатися, куди йти далі працювати, з ким товаришувати, за кого йти заміж. Все що я чула це “ти маєш…” або ж “ти робиш так, як я скажу і все, своєї клепки в голові нема, от і слухай дорослих!”
Немає то й немає. Спершу я намагалась сперечатись, йшла проти бажань батьків, та коли врешті зрозуміла, що нічого хорошого з того не виходить, я просто маю вщент розбиту нервову систему, купу проблем та заборон – перестала. Так, спершу було складно змиритись із тим, що моє життя забирає та проживає хтось інший, та потім, все стає чорно-білим. Тобто те, що хочу зробити я – чорне, а те, що мені кажуть, та що буцімто правильне – біле.
Так, я не маю сумніву, що батьки хочуть для своєї дитини тільки кращого, щоб їхня дитина не переживала ті труднощі в житті, як пережили вони, проте коли ж жити? Без тих проблем як можна відчути себе живим? Взагалі, дивившись правді в очі, батьки все ж таки не вічні. Хто буде за мене приймати рішення, коли їх не стане? Як мені потім жити? Hа це питання у батьків теж була відповідь. Вони знайшли мені гарну партію у вигляді чоловіка, якому я б мала народжувати дітей, а він нас забезпечувати, та указувати що робити. Ото перспективи на життя! Я просто у захваті!
Так, Микита виявився досить непоганим хлопцем. Принаймні, він не був диктатором та тираном, як мої батьки. Він завжди на побаченнях запитував мою думку, чого б мені хотілось, а потім враження. Все ніби й дійсно не було так погано, як здавалось спершу.
Микита забирав мене з університету. До того ж я його жодного разу про це не просила. Раніше я дуже любила прогулянки з університету додому. Це давало хоч трішки відчуття волі, свободи вибору… Проте й зараз скаржитись не буду. Хлопець завжди забирав мене із якимось маленьким даруночком. Чи то квіточка, чи то дорогі парфуми, а може солодке тістечко із лісовими горіхами, яке я так полюбляла! Він був уважним, та схоже, я дійсно йому подобалась. Шлюб обіцяв бути не таким вже й нещасливим, як мож теперішнє життя.
Якось, зі згоди батьків, Микита забрав мене на відпочинок на цілих три дні до села, де жила його родина раніше. Зараз там проживають тільки бабуся із дідусем, та розводять бройлерів та телят на продаж. Як виявилось, вирощені на натуральних продуктах тварини коштують більше, ніж на спецформах. Зараз це модно називати Екопродукти. Тож, прибуток у них був гарним. Та виявилось, що це не єдиний рід прибутку у його родині.
Ми приїхали туди із самого рання. Худобу якраз випустили побігати в загорожу, а в годівниці насипали їсти. Молоді телятка бігали по траві задерши хвостика, та радісно мукали. Їхні мами стояли та пильно слідкували, щоб їхні діти не втекли далі поля зору, потроху пощипували травичку покриту ранковою росою. У дворі бігали два песики породи бордер-коллі, та пильнували територію. Коли вони побачили Микиту, весело замахали хвостами, та прибігли його облизувати.
Мене настільки вразила така легкість, в якій жила родина мого майбутнього чоловіка, що світ, в якому я живу здавався мені паралельним, ніби то якийсь страшний сон, в якому тебе змушують жити. Ти б давно вже переродився, та тебе нам _ертво прикували ланцюгами до того місця, що й навіть душа влипла глибоко в ту багнюку жаху, чи то навіть нас _ильства та примусу.
– Олесь, що ти скажеш про ферму?
– О! Я в неймовірному захваті! Справді! У вас тут все таке живе, таке справжнє! Ніякого примусу, все спокійно… Я навіть не можу пригадати, чи раніше відчувала щось подібне…Насправді аби мені випав шанс обирати, я б ніколи не покинула цю чудову місцину! А Ваші пироги! Боги! це просто щось нереальне! В житті нічого подібного не куштувала! А стейки!… – я запнулась, коли зрозуміла, що з мене полився потік слів, які я завжди тримала всередині себе. Микита дивився на мене, та посміхався, в його очах стрибали вогники з каміна. Бабуся із дідусем легенько засміялись. Мабуть, я й дійсно мала дурнуватий вигляд. ТА знаєте що? Насправді я не почувалась дурною, чи недолугою, якою я собі здавалась вдома. Особливо коли батьки відчитували мене, чи давали настанови про мої наступні дії. У цьому будинку відчувалось життя…
– Справді залишилась би? То чому відтягувати? Залишайтеся, ми ж бо тільки раді будемо, допомога в господарстві ніколи зайва не буває.
Мене ніби током пробрало. Справді не могла повірити, що хтось може так щиро до мене відноситись. Чи не мати відрази до людини, яка навіть своїм життям не керує.
– Справді, а я можу?
– Дорогенька, ти можеш все, що захочеш, просто хтось вклав тобі в голову хтось інший, кому б це було вигідно… Ніколи не одобрювали методів виховання у вашій родині. Тільки батькам не кажи. Чого нам тільки коштувало вмовити їх відпустити тебе на побачення з нашим Микитою!
– В сенсі, то як?
– А ось так. Для твоєї родини ми селюки не достойні уваги. Вони ж бо містяни. Заможні люди із замашками. Вибач, якщо образили.
Я сиділа та думала. Все ж, в чомусь мені таки дали сумнівну волю… Наприклад в тому, закохуватись в цього молодика, що поруч, чи ні. Певно, якщо я скажу, що не хочу з ним бути, батьки сильно не засмутились би, як виявилось. Та партію, яку вони знайдуть мені далі не факт що така само щира та добра.
– Одружимось? – Я повернула голову до Микити, та бовкнула перш ніж подумала. Та куди діватись. Я не хотіла повертатись в ту кл _ітку, в яку мене поc _адили батьки із народження. Микита та його родина, цей теплий та затишний дім були для мене мов ковток свіжого повітря, який давав надію на щасливе майбутнє. Життя, якого я не мала раніше, бо то було існування.
