Вірите, що випадковості не випадкові? Не перший рік на цій землі живу, всякого побачила. Слава Богу нещодавно 64 роки стукнуло. Є про що вам розповісти, спробую коротко.
Зі своїм чоловіком познайомилася випадково. Сталося це погожого літнього дня, я саме з навчання додому поверталася. На автобус не встигла, хоча й вийшла вчасно. Однієї хвилини не вистачило. Не хотіла чекати наступного дня, тож вирішила добиратися попутками. Майже одразу біля мене й зупинився Микола. Він машину у батька взяв, щоб меншого брата на заняття по скрипці відвести. Так ми й познайомилися, щоб через чотири роки одружитися.
Квартиру свою купили також випадково. Пам’ятаю, вийшли у місто, щоб відсвяткувати першу річницю весілля. Страшна злива тоді почалася, ми біля зупинки сховалися, а там бабуся з великими пакетами вся промокла до нитки. Микола свою куртку на бабусю накинув, я віддала шарф. Так ми її й зігрівали, а коли негода вщухла провели додому.
Старенька самотня була, запропонувала нам кімнатку. Їй хотілося просто звичайної компанії, а ми вирішили погодитися, щоб допомагати пенсіонерці, чим зможемо. Прожили ми разом два роки. Потім бабця занедужала. Я біля її ліжка день та ніч сиділа, ліки давала, тиск міряла, крапельницю ставила. Микола лікаря привозив серед ночі, коли їй зовсім зле стало.
Відчувала старенька, що скоро кінець, покликала нас на розмову. Сказала, що ми для неї єдина рідня, тож все своє майно нам залишає. Попросила дбати про квартиру та на дачу їздити. «Майте користь, згадуйте хоч трохи стару і якщо не важко буде, поховайте мене біля чоловіка». Так і зробили. Виходить, що ми стали власниками двокімнатної квартири та дачі цілком випадково.
Не знаю чи вірите ви в такі речі, але думаю, що з майном я перейняла й долю цієї бабусі. Так само на старість років сиджу сама в чотирьох стінах й не маю навіть до кого заговорити. Не стало мого Миколи шість років тому, відтоді й чекаю, коли він мене до себе забере.
Єдина розрада – дача. Як тільки сходить сніг та стає тепліше, я здаю квартиру квартирантам, а сама переїжджаю на дачу. Там саджаю квіти, город, закриваю консервацію на зиму. Насолоджуюся природою та тишею. Якби не потрібно було заготовляти дрова на зиму, так би й тут поселилася, а квартиру продала. Однак, це дуже затратно, а ще якщо сніг випадає, то розчищати нікому. На жаль, не можу я вже справитися з усім, стара.
Цього року затрималася в місті довше. Погода не могла вирішити, що їй робити, ну точно жінка. То сонце пече, то сніг пролітає. До дачі дісталася аж на початку травня. Одразу помітила, що поки мене не було, хтось хазяйнував. У паркані кілька штахетин відпали, а тут все на місці. Шифер на літній кухні град колись побив, декілька листків замінено. Ринва, яка відпала, вчеплена. Колодка на дверях у дім збита.
Стало лячно, може кінець мій близько. Хоч і боялася, а до хати увійшла. Ніби все на місці, правда видно, що хтось посуд із серванта діставав та й диван розстелений. Сіла за стіл та й чекаю. Десь через пів години на подвір’я увійшов молодий хлопець. У руці він тримав вудку в іншій – бідон.
Як господар пройшовся у дворі, все поклав на місце. Пересипав рибу у миску, сів чистити. Думаю, вийду, привітаюся:
-Великий улов? – спокійно запитала у цієї дитини.
-А ви як тут? Вибачте, що без дозволу. Я зараз же піду – схопився незнайомець, але я зупинила. Запропонувала випити чаю, поговорити. Я саме пиріжки мала, вранці спекла.
Звали хлопця Романом. Він жив у мене ось уже місяць. Помітив, що у домі нікого немає, кілька днів поспостерігав й поселився. Батьки у нього є, однак обоє зловживають. Дивитися на те, що твориться вдома він більше не міг, до того ж батько, коли вип’є, згадує про виховання й дістає пасок.
-Ви повернете мене до них? – боязко запитав Роман, а я й не знала, що відповісти.
Поговорила з ним, як із дорослим чоловіком й ми домовилися вчинити правильно. Романа забрали до дитячого будинку, його батьків позбавили прав на опіку. Оскільки за віком я не могла всиновити хлопця, то забирала на вихідні, канікули та все літо до себе.
Зараз Рома навчається в університеті, живе зі мною, допомагає в усьому. Він моя єдина радість у цьому житті, заради нього тримаюся. Може зумію дочекатися, коли хлопець весілля відгуляє. Свою квартиру та дачу уже переоформила на Романа. Після моєї кончини він стане повноправним власником всього майна. Виходить, що ось так випадково я знайшла для себе справжній сенс життя.
